Марія не вельми ласкавим поглядом зміряла Командировочного і відповіла різкувато:
— Май спокій, не тебе!
— Мабуть, принца на білому коні? — добродушно усміхнувся Сірко.
— На власних «Жигулях», коні тепер не в моді.
— Смаки маєш вибагливі…
— Що вдію! — мовила роздратовано, даючи зрозуміти: маєш чоловіче дорогу перед собою — йди куди стелиться.
Взялась знову за мотику і з подвоєною силою почала перегортати червеницю. Сірко перестрибнув через невисоку загороду, поклав на траву кошик і підійшов до Марії.
— Відійди лише, — відсторонив її від мотики.
Марія поступилася і з удаваним захопленням сплеснула руками:
— Життя би звікувала і не знала, що у Підопригорах живуть такі кавалери!
— А я такий, — відповів жартом Сірко.
Зняв із себе сорочку. Мотика в його жилавих руках, здавалося, стала враз легкою, мов соломинка, — підстрибувала якось весело, пругко, жваво, перегортаючи на льоту скиби землі.
Марія стояла обіч, і, скептично посміхаючись, зацікавлено спостерігала за Командировочним. В його густе русяве волосся уже вплелися перші сивинки, але висока, мускулиста постава, широкі плечі надавали Сірку молодості, здорової свіжості, тої міцної чоловічої краси, перед якою завжди схиляються митці. Коли Микола впирався у держак мотики, м’язи на його руках напружувались, застигали каменюками, а за хвилю вже танцювали у такт його рухам.
Після вечері Сірко допив склянку вина, виклав перед собою долоні і оцінюючим поглядом почав роздивляти Марію. Вона майже фізично відчула на собі дотик його очей, враз спаленіла і відсунула свій стілець до самкраю стола. Але погляд Сірка — насмішливий, знахабнілий від вина — поповз вужем за нею і знову впився у дівчину. Марії стало ніяково, в душі з’явилося: відчуття, ніби її роздягли і виставили на показ юрбі. Ладна була схопитися, кинути все, вибігти надвір і сховатися від тих очей у глибині ночі.
— Негоже, Маріє, сідати скраєчку столу, заміж не вийдеш, — обірвав раптово напруженість Сірко.
— Заміж? Жених мій ще в пелюшках, — зітхнула полегшено і чомусь почала струшувати кофту, немов хотіла позбутись решток пронизливого погляду, який щойно паралізував тіло.
— А я не приглянувся б тобі? — запитав якось насторожено, і циганкуваті очі на мить спалахнули.
— Хіба що в дядьки!
Сірко весело засміявся.
Повільно встав із-за столу, одягнув піджак.
— За вечерю красно дякую. Файна газдинька — рівні тобі не найдеш. Свята правда… — приклав руку до серця і вийшов у темінь сіней.
Марія не встигла увімкнути там світло, як руки — божевільні, спраглі — вилетіли з темряви, схопили її в залізні обійми і притиснули до грудей. Ще мить, і Сіркові вуста холодом обпалили її шию, обличчя і міцно примерзли до губ. Марія в перші хвилини скам’яніла, та враз прийшла до тями, все єство протестуюче закричало, заголосило, але навішені руки тримали настільки сильно, що, здавалося, її скували льодами, із яких ніколи не випливти. Микола так само раптово відпустив руки і, важко дихаючи, якось налякано прошепотів:
— Повернуся через тиждень! Ти будеш чекати?
Марія в нестямі крикнула йому в обличчя щось гнівне, образливе, але Сірко вмить махнув за собою дверима і зник в благодаті літньої ночі.
Виплакуючи злість, сором, вона довго змивала біля колодязя із себе холод цілунків і ніяк не могла його позбутися. Мала таке відчуття, ніби губи Сірка навічно вмерзли в її шию, обличчя і саму душу, і цю ганьбу на показ людям буде носити все життя.
…Правду хтось сказав: «Не родись красивим, а родись щасливим». На красу доля до Марії була щедрою. Дарувала їй і очі голубі з ледь мерехтливим сіруватим відтінком, і гарні губи, які були наче вписані у продовгувате обличчя, і пишне місячного сяйва волосся, про яке потайки мріяла не одна мальована красуня, і гінку поставу. І лебедину ходу — Марія, здавалося, не йшла по землі, а несла себе, пливла над нею! Але, захопившись вродою, доля якось призабула про щастя для дівчини. У сімнадцять літ під час пожежі на фермі, Марії обпалило обличчя. Відтоді грубі червоні шрами, що пролягли через усю ліву щоку, наче відділили дівчину від радостей земних. Її ровесниці — кирпаті, товстенькі, довгоногі — одна за одною вискакували заміж, по якомусь часі народжували пухленьких, кирпатеньких дітей і ставали щасливими матерями. А легінські стежини із підопригорянських обійсть до хати Петрулячки мовби хтось засіяв неперейди-травою. А час не ждав — відлічив Марії так швидко двадцять п’ять літ, ніби їх в одну мить на вишиваному рушнику підніс. На селі це вже і не дівчина, і не жінка. Такій, якщо десь усміхнеться бодай краєчком ока щастя, ладна на будь-яку самопожертву.