Через кілька днів Запотічний був призначений політруком в одну із частин, що відправлялася на фронт, який нестримно рухався у напрямку Карпат.
…І ось зараз, йдучи назустріч орачеві, Запотічний згадав торішній скалічений степ, уявив його тепер квітучим, живим, повним сили, соків і подумав, що людина найщасливіша тому, що живе на землі, а земля має найбільшу радість від людини.
Побачивши Запотічного, Махнюк зупинив коня, відкинув у борозну плуг і рукавом полотняної сорочки витер спітніле чоло. Це був високий, ставний чоловік із благородними рисами обличчя, ледь примруженими від сонця мудрими очима і густою копицею посивілого волосся.
— Оремо помалу? — спитав Запотічний, тиснучи здоровенну долото Махнюка.
— А що робити? — спокійно відповів. — Коли був малим, няньо — прощені би були — говорили: «На світі найстрашніші три гріхи: убити людину, зробити ближньому зло і лишити землю безплідною». А долина, дивіться, — Махнюк показав навкруги, — земля, як із чистого золота. Аж плаче за плугом, за зерном.
— А не побоялися, земля ж Чонгарі!? — спитав лукаво Запотічний.
— Боятися треба підступного чоловіка і злодія. А за Чонгарі скажу вам таке, — Махнюк наче й не говорив, а сіяв — спокійно, розважливо. — Хіба небеса комусь належать, хіба сонце не для всіх однаково світить? Отак і земля тепер — ори її, сій, жни.
— Але ж інші бояться Чонгарі, вірять, що повернеться, а ви? — не здавав своєї Запотічний.
— Людино добра, що мені пан? Хіба я з того світу на цю землю прийшов? Так само народився, як Чонгарі. У мене такі очі, такі руки, ноги, така ж червона кров, коли поріжуся. Чонгарі теж не приніс сюди землю із дна окіяну…
Люди зійшлися аж пополудні. Сходилися по одному, неохоче.
Запотічний дивився на гурт селян — благенька одежина, злякані очі, які за все життя так і не навчилися дивитися на людину сміливо, — і все зрозумів. Габель був правий. Тим більше, місяць тому у Грабівському обійстя кількох бідаків, які наважилися взяти газдівську землю, згоріли дотла. Люди мовчали, опустивши голови. Щось тяжке, невідоме давило багатостраждальні селянські плечі. Один тільки чоловік — худий, маленький, наїжачений, як когут — дивився на Запотічного чи то з викликом, чи то запитуюче. Знявши, як на похоронах, до блиску засмальцьовану шапку — певне, пошиту ще вік тому — він нетерпеливо перебирав по ній пальцями. Стоячи поруч Махнюка, який, зіпершись на плуга, з-під примружених повік дивився на своїх односельчан, Запотічний думав, із чого почати розмову, як сколихнути цей закам’янілий натовп.
Підійшов до чоловіка, який тримав у руках облізлу шапку, і спитав.
— Як ваше прізвище?
— Каліка Симко Митрович, прошу пане! — виструнчився по-військовому чоловічок.
— З таким прізвищем йому б давно уже в землі лежати, а він, видите, ще топче її, — уколов добродушно Махнюк.
Легкий смішок пробіг натовпом.
— Так от, товаришу Каліка, від кого дісталась вам ця шапка?
Симко перелякано притис свій скарб до серця і заблимав очицями: куди б утекти.
— Не бійтеся, — заспокоїв Запотічний, — на ваше багатство я ока не гострю.
Каліка полегшено зітхнув і, знову виструнчившись, випалив, як з кулемета:
— Прошу пане, цю шапку мені подарував нянько, а йому мій прощений дідико, а дідикові, прощений прадідико, який, говорять, дістав її від свого брата, а брат…
— Досить, досить! — перепинив його Запотічний.
— Прошу пане, я тільки чисту, як сльозиця, правду, — приклав знову руку до серця Симко і вклонився.
— Мені перед цим говорили, що влада у вас тут так часто мінялася, як погода у березні.
— Правду маєте, паночку, ой правду маєте, я на своїм віку сам пережив і австріяків, і румунів, і чехів, і мадярів, — заторохтів Симко.
— Не називайте мене тільки паном, — сказав Запотічний. — Я такий як і ви — рівний із вами.
— Йой, таке говорите, яка я вам рівня? — щиро здивувався Симко.
— Правду мовить, — озвався знову Махнюк. — Хіба Каліка здоровому чоловікові рівня?
Хтось реготнув. Настороженість, недовіра і страх, що міцно тримались людей, почали помалу відходити.
— Так ось, — продовжував Запотічний, — влади мінялись, а дірява шапка так само залишилась на вашій голові. Кому яке діло, що Каліка обідраний і голодний.
— Йой, богонько би вам дав здоров’ячко, правду маєте, солоденький, як у воду дивитесь, — проторохтів Симко.
— Так ось, товаришу Каліка, дамо вам нову одіж і шапку, — Запотічний говорив без тіні жарту.
— Про що говорите? — здивувався хтось у натовпі. — Симко проп’є її у першій корчмі.