— Aну, хто там пискає! — випнув півнячі груди Каліка і взявся руками за піджак. Цей скарб був теж не дорожчий від шапки. Одна половина піджака була пошита із домотканого грубого полотна, друга — певне, із шматка верети, а рукави — із чогось геть благенького.
— Вийди лишень, сміляку, сюди, за корчму тобі заплачу! — почав ладнатись усерйоз до бійки Каліка, знімаючи піджак.
Але одна рука, як на біду, замоталась. Симко рвонув на собі піджак, шви тріснули, і правий рукав зателіпався на одній нитці. Каліка схопився за лікоть і чкурнув у гурт. Натовп захлинався від сміху.
«Тепер розмова піде легше і веселіше», — подумав Запотічний.
Коли сміх і перемови стихли, сказав:
— Люди добрі, із давніх віків у серцях наших батьків жило святе почуття до землі. Про чоловіка і судили по тому, як було оброблене його поле. А тут десятки гектарів землі перестоюють. Радянська влада дала вам цю землю, вона ваша… Чого ж ви чекаєте?
— А зрозуміти так, — наперед вийшов вусатий Когутич. — Ви думаєте, у нас душа не болить, — почав бити себе в груди. — Хто з нас, батьків, дідів наших, не мріяв мати тут бодай сотинку землі? Дивіться, — Когутич підняв з-під ніг грудку землі, підніс її до очей. — Та це ж золото, а не земля. От я її зорю, а на другий день наділять на цвинтарі.
— Хто це вам говорив?
— Як хто?! — вигукнув Когутич. — Чонгарієві сини скількох людей уже перестрівали у лісі, грозили, хто візьме на їх полі, — голова з пліч. Он на тому тижні і бабу Федорку перестріли.
— Ой так, так, людоньки солодкі, — засокорила маленька жилава бабуся. — Аби ’ м сонця божого не виділа. Хмиз я збирала. Аж лиш виджу, іде Шоні до мене із лєворвером. Так і каже: «Переповіште,[3] хто на наше рукою посягне, голову відотнемо».
— А ви, Федорко, людей не страшіть, — вмить осмілів Каліка. — Ви ліпше розкажіть, як торгуєте у вароші,[4] а гроші просите не наші, совіцькі, а пенгсви.[5] Скажіть! — аж заверещав Симко.
Бідна старенька — був такий у неї гріх — пополотніла і ледь вимовила:
— Згинь, нечистий, під землею. — І перехрестилася, із страхом дивлячись на Запотічного.
Юрбою знову прокотився смішок.
— Вам землю дає Радянська влада, а не Чонгарі.
— А хто нас захистить? — пролунало із натовпу.
— Радянська влада! — крикнув Запотічний. — Якщо вона дає, може і захистити! І хай хто спробує повернути життя назад!
Підгоряни загомоніли. Раптом наперед несміливо вийшла суха, виснажена жінка.
— То правда, Петрику, що і мені землиці дадуть? — повернулась до Махнюка.
— А чом би й ні! Громада наділить, як і всім, — мовив Махнюк і пояснив Запотічному: «То Ганна Чорнейка. У неї чоловік і син на фронті».
Жінка тремтячими руками відгорнула скибку з-під Махнюкового плуга, вхопила її, пригорнула до грудей і, весь час дякуючи, раптом понесла, немов дитину, через поле. Ішла Ганна спершу помалу, а потім побігла, ніби боячись, що це сон і до його кінця не встигне донести в обійстя шмат із вимріяного поля.
Усі, хто був тут, дивилися услід Ганні Чорнейці і поволі опускали голови.
Ще одна людина, дивлячись із порослого березняком пагорба за тим, що відбувалося, гамувала у собі невимовний душевний біль. І не тому, що майже божевільна від радості Ганна бігла із скибкою додому, а з туги за цією землею у долині, на яку вже ніколи не ступити, за тихою, як вечірня печаль, рікою, у котрій вже ніколи не освіжити в літню спеку тіло.
Всю зиму Чонгарі із синами провів у закинутій лісовій сторожці, куди ще влітку завіз таємно припаси. На що він сподівався? Так, Чонгарі вірив, що росіян зупинять. Гори їх вимотають, наступ захлинеться. Повториться те, що в першій світовій, і в душі він посміювався із своїх завбачливих знайомих, котрі спродувались до останньої нитки і тікали світ за очі. Однак минула осінь, пройшла зима, фронт не зупинявся і нині росіяни вже скоро у Берліні. І до Чонгарі тільки тепер дійшло, що він — уже в літах, здається, твереза людина — тішив себе примарними ілюзіями. Через кілька годин, як стемніє, він піде звідси, назавжди попрощавшись із рідними місцями.
Чонгарі дивився на людський гурт, що ділив у долині землю, і не міг збагнути: не жаль йому було зараз тих гольдів, але чому, чому так боліла душа за цими місцями — дикими і прекрасними.
Досі долина була для нього просто гольдами землі, на яких родила кукурудза, пшениця, картопля. Красні були врожаї, що й говорити. А ось зараз це для нього було як щось буденне, не варте уваги. Долина у світлі призахідного сонця, на яку дивився востаннє Чонгарі, таїла у собі якусь невимовну красу, що сповнювала душу нестерпним жалем. І він тільки тепер зрозумів, що рідна земля — це не тільки рясні пшениці, кукурудза, картопля, а й біль і радість людини, її дитинство, сльози і смуток, все те, що осяває твоє життя до останньої хвилини.