Той випустив палицю і, намацуючи під собою землю, наче сліпець, із простягнутими руками підійшов до Петра. Очі Чонгарі — чи то від жаху, чи од радості — божевільно розширились. Тремтячими руками він почав обмацувати обличчя, груди Петра, неслухняними пальцями перебирав волосся.
— Петрику, хіба се ти! Мати божа! — шепотів Чонгарі.
— Це я, Руді.
Чонгарі трохи відступився, все ще не вірячи собі, а потім розкинув обійми і впав Петрові на груди.
Він плакав без причитань, тихо і спокійно, як можуть плакати люди тільки за батьківщиною.
Увечері сиділи обоє у Чонгарієвій сторожці за пляшкою старого вина.
— Шоні вбили у перестрілці, коли переходили австрійську границю, — розповідав спокійно старий, як про щось буденне, яке конче мало статися. — Куля пройшла йому крізь легені. Дуже тяжко помирав бідолаха. Стікав кров’ю і весь час шептав, що коли б йому води із Латориці, неодмінно б вижив! Але хіба ріку забереш із собою у тайстру?
Очі старого враз посмутніли, наче йому стало вельми жаль, що ріку дійсно нікуди не візьмеш із собою. А була б тоді Латориця поруч, все б нині було гаразд.
— Про старшого вже десять років не маю жодної вістки, — продовжив, спохватившись Чонгарі. — У Німеччину переїхав — і як під воду. Я довго жив у Австрії, а потім перебрався сюди. У цьому селі мати народилась, тут ще збереглась далека рідня.
— Важко було, якщо переїхали сюди?
Старий ледь посміхнувся.
— Усюди добре, де нас немає. Звідси я ближче до своєї землі. Тут маю бодай одне щастя: кожного ранку дивитись на наші гори і плакати. Невелике, а все-таки щастя.
Чонгарі долив вина, зіперся на стіл, закрив долонями очі і раптом спитав:
— Петре, а чи живе та береза над рікою біля Кривуліна?
Старий заплющеними очима бачив те дерево так близько, що здавалося, простягне долоню і срібні гілки, ласкаво шепочучи, потечуть радісно між його пальцями. Зараз та береза для Чонгарі була, як перше кохання — вся із світлого суму. Петро в думках миттю оббігав усі видолинки, яруги, промчав, як вітер, берегом вздовж Латориці, але жодної берези не помітив. Однак не хотілося: розчаровувати старого і він сказав:
— Жива, звичайно, що жива. Тільки геть постаріла, немічна уже, зате біля неї цілий гурт молодих беріз розрісся.
— А качок багато прилітає на болота?
— Немас, Руді, уже тих боліт. Висушили їх. Пшениці, як дзвін, тепер родять там.
— А цьому, Петре, я вже не вірю, — сказав майже мертвим голосом Чонгарі, не віднімаючи долонь від очей.
Петрові знову ж не хотілося руйнувати уявний світ, у котрому жила душа Чонгарі, і не став перечити. Нехай буде: калабані на болотах — повні качок, стара береза — у юрбі молодих дерев біля Кривуліна, все геть так, як затямив старий. У його свідомості інший світ уже не вкладеться.
— А пригадуєш, Петре, як ми літніми вечорами водили коней на водопій до Естерчиних криниць?
— Аякже, пам’ятаю. Вісім їх було, і всі, як сніг, білі.
— Не коні, а блискавки. Земля сама скакала під ними, — старий відняв долоні від очей і обличчя його стало таким щасливим, немов під вікном, б’ючи неспокійно копитами, чекав на нього білий кінь, аби погнатись за молодими роками.
У цей час вдарив тривожно настінний годинник. За ним другий, третій… Петро тільки зараз помітив, що ними обвішані всі стіни. Так само по черзі на кожному годиннику відкривались віконечка, вилітали із своїх гнізд зозулі, покували і знову ховались.
— Ти, певне, дивуєшся, чому в мене так багато годинників.
Чонгарі відпив ковток вина.
— Останнім часом я помітив, що мій старий годинник почав дуже спішити. Не встигну оглянутись, а стрілки показують обід, а через якусь годину уже й вечір. Час почав шалено бігти. Думаю, зістарівся годинник, куплю новий. Точно буде ходити.
Чонгарі знову ковтнув вина.
— Купив. Спішить. Ще один придбав. Те ж саме… Привів майстра годинникових справ. Він оглянув механізм і сказав: «Вони усі справні, то зіпсувався, пане, годинник під вашим серцем, а його не в моїх силах відремонтувати». І ось зараз я весь час відчуваю, як стрілки злощасного годинника під моїм серцем наближаються до дванадцятої. Така моя гірка доля. Не те, що твоя.
— Ні, Руді, — сказав Петро. — Це не доля, а теж час. Міняються часи, вони міняють і долі.
— Я мав стільки багато, — зітхнув Чонгарі, — хотів ще більше, а наостанок залишився із зіпсованими годинниками. Єдине, що в них дороге, то зозулі. Жаль мені птахів. Відпустив би їх у ліс, хай на волі співають, але тоді залишуся зовсім самотній.