Старий уже добряче сп’янів і не давав Петрові сказати жодного слова. Адже Махнюк був тут єдиною людиною, яка знала світлу березу на березі ріки, знав повні качок калабані на болотах, білих, як сніг, коней. І Чонгарі боявся, що не встигне викласти до кінця усі свої болі перед тим, як стрілки годинника під його серцем зупиняться на дванадцятій.
— Кажу тобі, Петрику, тільки тепер я зрозумів, що тому, хто хоче володіти усім світом, так як я, залишається на старість одне щастя: здалеку дивитись на рідні гори і плакати.
Чонгарі пригубив келих і, не відпивши навіть ковтка, поставив його перед собою і довго-довго мовчки дивився на іскристе вино. Потім підкинувся на стільці, і з грудей вирвались звуки якоїсь давньої мадярської пісні.
Його голос, спершу непевно, несміливо метнувся по кімнаті, а потім, ніби знову сховався у грудях, і раптом, викинутий душевним болем, уже залунав чисто і якось аж моторошно.
Потім голова його лягла на груди, і Махнюку здалося, що Чонгарі заснув. Та він несподівано мовив:
— Приїдеш додому, не розказуй, що бачився зі мною. Невелике у мене щастя — дивитись ранками на гори і плакати за тим, що не вернеться.
Залишив Махнюк свого колишнього пана на світанні. Той довго дивився гостеві услід.
…— А жаль, Петре, що не розповіли нашим людям, — сказав Запотічний після мовчанки. — Хай би послухали і ще більше цінили те, що маємо, що здобули.
— Ей, краще про добро людям говорити, бо добро завжди творить добро. А до минулого вороття нема.
Запотічний підійшов до сівалки, зачерпнув із неї пригорщню золотих краплин, а потім розтулив долоню. Зернини, одна за одною, тихо, спокійно, наче осідали у хвилю ріки, скапували поміж пальцями у ріллю.
…Серпень сорок першого тягнувся за обозами відступаючих військ чорними димами і вогнем. Два дні батальйон утримував невеличке степове село, через яке пролягала дорога на Київ. Під вечір поранений комбат покликав до себе Запотічного.
— Будемо, Мирославе, вночі відступати, — сказав, тяжко зітхнувши, намагаючись не дивитись Запотічному у вічі, — людей уже й половини не лишилось…
Семиліт бідкався, заводив розмову про се, про те, і ніяк не міг дійти головного.
— Говори по ділу. Для чого кликав? — перебив Запотічний.
— Під лісом хліб незвезений. Його треба спалити, — одним подихом вимовив Семиліт і чомусь аж розігнувся, наче скинув з плечей величезний тягар.
— Як? Спалити? — крикнув Запотічний.
— Спалити, щоб німцю не дісталось.
Запотічний розвів руки і стояв ошелешений. До нього все ще не могло дійти: як, спалити священний хліб? Пустити вогнем людську працю! Водночас розумів, що Семиліт правий.
Із Запотічним пішли молодий татарин і говіркий літній галичанин. Про завдання Мирослав не сказав, лише попросив узяти із собою сірники.
— Матка боска, оце тіки-но земельки дали, і худібка в стайні, і жєти би та жєти, а тут фашист проклятий… — сокрушався селянин.
Запотічний ішов мовчки. Страшна байдужість охопила його: не було ні думок, ні бажання жити. Все, все остогидло! Впасти б тут, на дорогу, сконати і розвіятись пилюкою посеред цього шляху.
Степ заливали останні потоки надвечірнього сонця, і весь довколишній простір здавався кривавою раною на тілі землі. Із жахом і відчаєм дивились на цю рану невеличкі українські села, що лякливо тулились до тривожних обріїв. Мирні хатини в страдниках — села сорок першого! Скільки у ваших печальних вікнах виплакано жіночих і дитячих очей. Тих би сліз, очевидно, вистачило, аби згасити всі пожежі у степах, омити рани на всіх солдатських тілах.
— Оце тіки жєти б і жєти, — весь час твердив своє галичанин.
Обійшовши соняшникове поле, вони вийшли на пшеничний лан. Звідси, аж ген-ген до далеких овидів, рівними рядами, немов натомлені лелеки, йшли мирно у тихе надвечір’я золоті полукіпки пшениць. Усі троє зупинилися вражені. Хлібів було так рясно, що, здавалося, сама земля диву давалася, як могла виносити, викормити їх стільки під своїм серцем.
Селянин, дивлячись на Запотічного, із загадковою посмішкою підійшов до найближчого полукіпка, обережно, немов новонароджене немовля, взяв на руки сніп, з якоюсь святістю пригорнув його до грудей і почав ніжно гладити колосся.
— У нас земелька бідна, то й колос немічний, як мізинчик, — пояснив вибачливо Запотічному. — А тут поля ситі, то й хліб добре вгодований.
Мирослав з невимовним болем ще раз оглянув пшеничний лан і різко спитав:
— Сірники є?
— Є!
— Підпалюйте! — наказав безживним голосом і сам черкнув перший полукіпок.