Выбрать главу

Татарин без усякого інтересу взявся за роботу. Полум’я загрожуюче загоготіло. Стебла пшениці, немов живі істоти, почали корчитися в муках. Галичанин, вирячивши очі, стояв скам’янілий і перестрашено дивився то на татарина, то на Запотічного. Потім немов прокинувшись від страшного сну, кинувся на комісара, схопив його за руку і скрутив з усієї сили.

— Що роблять пан комісар! Матка боска, се ж зерно! Се хліб, який годує нас, — кричав селянин благаючим голосом до Запотічного.

— Виконуй наказ! — заревів Мирослав.

Але селянин вчепився мертвою хваткою і навіть не думав його відпускати.

— Пане комісаре, се хліб, що ви робите? Ви ж людський труд нищите!

— Німці прийдуть, заберуть, нашим хлібом будуть нас бити! — кричав йому в обличчя Запотічний.

Але це не доходило до галичанина.

— Не пущу, і ніц не говоріть, пане комісаре! — тряс злякано головою, цупко тримаючи Запотічного.

Це зрештою розізлило Мирослава, і він з силою відштовхнув його.

Селянин відлетів і впав на стерню. Але швидко схопився, став на коліна.

— Застрельте мене, — розірвав на грудях гімнастерку. — Не дайте мучитися, застрельте, най очі мої не видять цього! — повзав по стерні.

Вогонь, гогочучи, перекидався із полукіпка на полукіпок, піднімався все вище, і степ стогнав тяжко, як обгоріла людина.

— Боже! Де ти! — заволав на колінах галичанин і підняв над собою руки.

Полум’я підхопило його, зняло до неба. Селянин почав гатити кулаками у небесну твердь. Небо тривожно загуло, але його ніхто не відчинив, і галичанин знову спустився на землю; зняв сорочку і у відчаї почав збивати вогонь на полукіпках.

— Какой дурак, какой дурак… — сокрушався татарин, снуючи із віхтем палаючої соломи між полукіпками.

— Ти що, здурів! — кинувся Запотічний до селянина і з усього розмаху кинув ним на стерню.

Галичанин підвівся, схопив гвинтівку і, наставляючи дуло то на Запотічного, то на татарина, люто захрипів:

— Не дозволю, іроди! Застрелю!

Запотічний оціпенів. Потягнувся за пістолетом.

— Немец ідьот! — закричав татарин.

Із північної околиці лісу, знімаючи куряву, вилетіло кілька мотоциклів. Побачене вмить всіх протверезило.

— У ліс! — наказав Запотічний.

За мотоциклами, одна за одною, виповзали машини і, здавалося, цій вервечці не буде кінця.

— Тільки б встигнути! — гарячково пульсувала думка Запотічного.

Позаду, тяжко дихаючи, біг галичанин. Ліс був уже зовсім близько, коли селянин раптом зупинився і оглянувся. Шалено танцюючи, захлинаючись від сміху, вогняна віхола бігла все далі полем, пожираючи полукіпки. У селянинові вмить зник солдат, що біг, рятуючись від смерті.

Обгоріли руки, брови, повіки, зайнялась одежа, але селянин не чув болю. Зціпивши зуби, тліючою гімнастеркою гнав вогонь з поля.

Перша автоматна черга пройшла по грудях. Однак хлібороб її не відчув. І тільки після третьої черги він здивовано зупинився і обернувся до дороги. На обочині, біля мотоцикла, стояла Смерть. Була вона одягнута у довгий плащ, у рукавицях, на голові сіра залізна каска, у руках автомат.

— Довго я за тобою гналася, — сказала Смерть, холодно посміхаючись.

Потім спокійно завела мотоцикл, сіла і поїхала позаду колони.

— Бідна, — пожалів щиро селянин Смерть, дивлячись на величезну колону машин і мотоциклів, — багато у неї буде роботи, геть змучиться стара.

Потім щось занило під серцем і селянин упав на стерню обличчям до землі. Розігріта вогнем, земля була тепла, ніжна, як руки матері. І селянин ще подумав про те миле поле у далекій Галичині, котре два роки тому його сім’ї наділила Радянська влада, худібку у стайні, згадав жінку, любих дітей і спеченими губами прошепотів:

— Жєти би та жєти.

…Так і не вернувся того дня Запотічний у свій батальйон. Не наздожене він його за всю війну. Із Семилітом зустрінуться аж у 1944-му в невеликому закарпатському містечку.

Війна, розлучаючи людей, ще більше їх ріднить у горі і радості. Від щастя, що бачать один одного живими, і Семиліт, і Запотічний довго не могли говорити. Умить забулися усі страждання, біль втрат і поразок, голод, холод, рани. Ось вони стоять один напроти одного — живі, здорові. І це найбільше щастя у світі.

— А ми тебе похоронили, — розповідав Семиліт. — Не уявляю, як це пережили твої.

Запотічний зняв кашкет і опустив голову.

— Їх уже немає серед нас, — сказав тихо.

Семиліт глянув на друга, нахмурив брови і теж зняв шапку.

— І куди після війни думаєш податися? — спитав Семиліт після сумної розповіді Запотічного.