За градом відразу прийшла ще одна біда: ріка прорвала дамбу, повернулась у своє старо русло і затоплює острови з худобою.
— Збирай відразу людей, худобу рятувати треба! — наказав Запотічний секретарю партійної організації і сам кинувся туди.
Цілу ніч під пролившім дощем, при світлі автомобільних фар переводили люди худобу на берег. Рятували не думаючи, що в одну мить можуть самі опинитися відрізаними розбурханими потоками. Але в таких випадках інколи й щастить; десь опівночі вода зупинилась на одному рівні, а під ранок повінь почала спадати.
На другий день, після грози, у село з начальником міліції приїхав Семиліт. Знервований, не увійшов, а влетів у контору. Чорні думки спутали у цей час Запотічного, чорно було на серці і душі: за один день всі надії, якими жило село, згоріли майже дотла.
— Хто дозволив самоуправство! — почав шаленіти із самого порога Семиліт.
Запотічний бездумним поглядом втупився в секретаря.
— Яке самоуправство? — повільно витягнув з себе.
— Ризикувати людьми! Тобі життя худоби дорожче за людське!
Секретар по-своєму був правий: під час торішньої весняної повені за подібних обставин в одному з господарств району через близорукість голови загинуло двоє чоловік. Випадок набрав широкого розголосу в області, і Семиліт мав чимало неприємностей.
— Ти думав про людей, посилаючи їх, може, на вірну смерть!?
До Запотічного тільки зараз почало доходити, про що вів мову Семиліт. Он як! Він ризикував життям, рятуючи людське добро, а опинився ворогом народу. Оце тобі й подяка! Запотічний хотів заперечити. Але занадто багато він пережив за цю добу, і сил просто-таки не вистачило на злість. Натомість прийшло глибоке розчарування, тупа байдужість.
— Ге-ге-ге-ге-ге! — раптом на весь голос засміявся неприродньо Запотічний.
Сміх, здавалося, роками вилежувався у його грудях, спресовувався пластами і нарешті, як під напором, вирвався назовні. І ось, Запотічний тільки і чекав цієї миті, щоб після того, що сталося, викричати лють, вивергнути із себе разом зі сміхом усі чорні думки.
— Ге-ге ге-ге-ге, — трясло і далі кабінетом.
Швидко охолов Семиліт. І уже не владним, а благаючим поглядом дивився то на голову колгоспу, то на начальника міліції, немов просячи в останнього захисту.
— Кажеш, самоуправство, — не в силах вгамуватись, вирячив очі на Семиліта Запотічний. — А де ти був, друже, коли мені град весь хліб, садовину, овочі перемолотив? Де ти був! — питав суворо голова, ніби Семиліт мав прибігти сюди і зупинити бурю. А він, бачте, загулявся десь, і через те усе пішло прахом.
— Не тикай мені, не тикай, відповіси за кожне слово! — сполотнів Семиліт.
— Знаєш що?.. — перервав Запотічний.
— А що? Може, і ти мені кинеш партквитком, як попередник! — не обдумавши, зопалу випалив Семиліт.
Всього чекав Запотічний від початої сварки, але цього — ніколи! На якусь мить навіть онімів. Потім відчув, що лють, народившись заново десь під серцем, з потроєного силою підкочується до горла.
— Ти, ти мені його давав?! — з наростаючим гнівом кричав у вічі Семиліту.
Відтак випрямився і суворо промовив:
— Геть із мого кабінету! Сьогодні ще я тут господар і буду нести відповідальність із усією суворістю закону! — показав пальцем на вихід.
Потім так само спокійно підійшов до дверей, відкрив їх.
На бюро — тоді уже райкому партії, — яке розглядало особисту справу голови колгоспу «Шлях до комунізму», комуніста Мирослава Олександровича Запотічного, на повну силу розгорілись пристрасті. Одні виступаючі, які добре знали і поважали Запотічного, намагалися за будь-яку ціну виправдати голову колгоспу. Мовляв, треба зрозуміти людину: в господарстві були найкращі в районі види на врожай і раптом все загинуло. Потрібно уявити себе на його місці. Зрештою, якщо Запотічний і ризикував людьми, тож не заради своїх особистих інтересів. Були й такі, котрих свого часу Запотічний дойняв до живого. Ці — говорили різко, кожне слово відрубували долонями, весь час посилаючись на зганьблену Запотічним честь секретаря райкому. А сам Семиліт утупив очі у стіл і жодного разу не глянув на Запотічного. Обличчя його то блідло, то червоніло. Він уже зрозумів, що в даній ситуації не стільки був винен Запотічний, скільки він сам. Замість того, щоб приїхати, заспокоїти, обнадіяти Запотічного, розібратися в складній ситуації, пообіцяти якусь допомогу, звичайно, трохи й пожурити, він налетів на нього із погрозами. Це аж ніяк не робило секретареві честі, тим більше, що Запотічний був для нього найдорожчою людиною. Вкрай незручно почував себе Семиліт, і на серці весь час було таке відчуття, ніби бюро розглядало не особисту справу Запотічного, а першого секретаря райкому.