Мирослав Олександрович слухав уважно кожного виступаючого, дивлячись, як члени бюро відрубують долонями сповнені осуду речення, безперестанку читав у думках «Говори, говори! Розпечи гнівом небесну баню… Говори, говори…»
Говори, говори, але що ти скажеш людям за прибитий хліб, посічену кукурудзу, за яблука, що зеленими сльозами скніють під деревами? Що їм скажеш? Весь час годував колгоспників обіцянками. Мовляв, доживемо до наступного року, а там ачей змилостивиться небо, пошле погідні дні, закрокуємо на широку ногу. І тоді побачите, що таке сила колективу. І так близько був уже до мети!
Тут піднялась і молода ланкова із сусіднього колгоспу, межі якого чолами впирались у «Шлях до комунізму». З головою цього господарства — загалом розумним, діловим дядьком, але самовпевненим, гонористим — Запотічний із самого початку не ділив дружби. Це, видно, позначилось і на спеціалістах колгоспу. Бо говорила ланкова про високу честь, особистий приклад, на який має рівнятися молоде покоління. Фрази її, здавалося, були виточені із каменю, який сусіднє господарство успішно розробляло як допоміжний промисел: холодні, чіткі і виразні.
«Що ж, — підсумовував із злою іронією Запотічний. — Молодь нині освічена, далекоглядна, твереза. Куди нам, старим. Війна скалічила наші серця, притупила душі. Ми вистояли, перемогли, але скалічені духовно. Так?!»
Остання думка злякала його самого. Холодний піт зросив чоло.
«Слухай, Запотічний, — сказав сам собі. — Ти розкис, як баба. Якісь свої особисті незгоди ти підносиш, як трагедію всього народу. Ану, замовчи! Невже у тобі не стачить сил піднятися над самим собою. Ти комуніст! І твоя Партія це не Семиліт, який не гляне зараз тобі у вічі. Це і не ланкова, яка терпеливо роз’яснює тобі партійні обов’язки. Послухай її, то й землю засівають не святим зерном, а одними обіцянками і твердими запевненнями».
А дівчина дійсно говорила проти Запотічного рішуче і впевнено, немов рубала долотом у кар’єрі камінь, за який її колгосп мав чималі прибутки.
«Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню… Говори, говори…
Говори, говори, а що ти скажеш, коли закінчиться бюро? А якщо тобі скажуть покласти на стіл партійний квиток? Тоді що?! Куди подасися? Як глянути людям у вічі!?»
Ні, Запотічний не мислив себе поза партією! Про це не хотілося навіть думати. Адже в партії був смисл усього його життя, вся його сутність.
Останнім виступив Семиліт.
— Товариші, — почав повільно видобувати із себе слово за словом. — Я особисто не вважаю Мирослава Олександровича настільки винним, як тут говорилося у деяких виступах. Щодо моєї честі, теж не думаю, що вона потоптана. Зрештою, це моя особиста справа. І як комуніст, своє власне ніколи не ставив вище загального. Сьогодні ми зібрались тут не для того, щоб очорнити товариша Запотічного, а щоб підказати йому, розкрити очі на деякі недоробки.
Секретар довго крутив шиєю, перебирав паперами, прокашлювався і чомусь поглядав на двері, наче за ними, у коридорі, сховалися усі його думки, а далі мовив:
— Людина він розумна, тямущий господар, користується заслуженою повагою серед людей. Саме ці обставини і змусили нас зійтися тут, щоб поговорити з комуністом Запотічним по-діловому, принципово…
І хоч Семиліт майже виправдав Мирослава, все одно рішенням бюро йому було винесено сувору догану.
«Оце тобі за град, оце тобі за збитий хліб, оце тобі за всі обіцянки людям. Щоб не дуже прагнув життя на широку ногу», — думав Запотічний, шалено женучи в село машину і всю дорогу ледве стримував себе, щоб знову не зареготати із злості божевільним сміхом. З того часу між Запотічним і Семилітом миттєво зникли колишні взаємини. Вони віталися, розмовляли, але все зводилося до планів і зобов’язань. І не було вже у цих бесідах давнього тепла, дружнього взаєморозуміння. Семиліт кілька разів намагався викликати Запотічного на відвертість, за будь-яку ціну налагодити колишні стосунки, але голова був несхитний у обраній позиції. І за це в душі згодом гірко розкаювався.
…Того дня ізранку вперше пішов сніг. Падав тихо, не поспішаючи, немов у небі линяли старі осінні хмари, відступаючи перед свіжими, зимовими, і через півгодини на дахах будинків, на змерзлих плечах землі, в очах людей лежав дивний спокій. І стало чомусь раптом так світло у світі, ніби хтось по всій землі запалив тисячі білих вогнищ. Запотічному завжди здавалося, що коли випадає перший сніг, жодна людина не може зле глянути на ближнього, бо первісна чистота і краса снігу завжди віддзеркалюється у людських очах. Перший сніг омолоджує людину, навертає до неї найсвітліші спомини. Тому, йдучи коридорами лікарні, Мирослав хоч і відчував незрозумілу тривогу, на душі все-таки було радісно від білого зимового дива.