Біля палати Семиліта сиділа літня медсестра.
— Не велено сюди пускати нікого, — підвелася назустріч.
— Але товариш секретар сам просив, щоб я навідав його, — розгубився Запотічний.
— Заждіть хвилинку, — медсестра обережно прочинила двері палати і увійшла.
За ту хвилину, доки медсестра розмовляла із Семилітом, Запотічний раптом збагнув усе.
— Невже це правда? — жахнувся.
Семиліт після тяжкого поранення у горло і груди хворів часто. Мирослав уже звик до цього і не надав великої ваги вістці про те, що в секретаря знову почалися приступи.
— На цей раз, якщо Семиліт переживе кризу, жити йому до ста літ. Але надії майже немає, — сказав Запотічному, зустрівшись учора в райкомі, головний лікар.
Навіть тоді Мирослав не надав його словам особливого значення. І ось тільки зараз до нього повністю дійшов зміст розмови. Все перевернулось вмить у душі Запотічного. Як і не було тих років відчуження. Семиліт став для нього знову до болю дорогим і рідним.
— Милий і добрий Семиліте, невже це правда? — гарячі спазми підступили до горла. Друже, що ти надумав?
І біле сяйво знадвору, і білі стіни коридорів з усієї сили здавили Запотічного. Він навіть не зміг подякувати, коли медсестра запросила до хворого.
— Здоров, здоров! Ти, як завжди, молодий і юний, — простягнув руку Семиліт, силкуючись піднятися на подушках.
Колись могутня долоня секретаря висохла, стала маленькою, тендітною. Та й сам Семиліт — схудлий, виснажений — був схожим на хлопчака. Хіба тільки глибокі зморшки, які густо обснували обличчя, виказували, що ця людина пройшла нелегке життя.
— Розповідай, як справи? Чув, ніби і в цьому році обігнав усіх в районі. Кажуть, озимина у тебе зараз густа, як щітка. Гарні хліба мають бути! Оце полежу ще кілька днів, прийду до себе і першим ділом до тебе завітаю. Подивлюся, як газдуєш, — запевняв Семиліт.
Запотічний бачив, що секретар говорить і не вірить у свої слова, він говорить святу неправду, щоб підняти дух друга, який зовсім розкис, увійшовши у палату.
— Ну, розповідай, чого мовчиш? — підбадьорював Семиліт.
Запотічний говорив в’яло, весь час плутаючись в думках, а потім зупинився на якомусь слові і зовсім знидів. Семиліт нерозуміюче подивився на товариша і раптом де й сили взялися у виснажених грудях:
— Перестань, чуєш, перестань, — закричав так, що Запотічний аж схопився. — Панахиду по мені приїхав справляти. Ану, голово, голову вище!
— Не сердься, Миколо, — вперше за останні роки назвав Семиліта по імені. — Болить мені дуже тут, — приклав руку до серця.
— Валідол треба із собою носити! — відповів сухо Семиліт.
Запотічний заперечливо похитав головою.
— Я ось про що хотів з тобою поговорити, — тихо мовив секретар. — Вибач, друже, за ту догану. Зрозумів я, що був неправий тоді. І за всі ці роки страшенно мучився.
— Знайшов чим журитися. Догану давно з мене вже списали.
— А з моєї совісті, Мирославе, вона не списана. Хочу бути чистим перед собою і тобою. Дай мені слово, що ніколи не пом’янеш про це. І ще одне, — тут Семиліт відвів погляд до стіни, — якщо зі мною щось станеться, підтримай сім’ю, потурбуйся про дітей… Марія моя така безпомічна, безпорадна у житті, що розуму не докладу, як вона зможе все перенести…
Запотічний підійшов до ліжка, сів на краєчку і ніжно притулив голову друга до своїх грудей.
— Щасливі ми з тобою, Мирославе, — раптом сказав Семиліт, — бо жили, в час, коли все покоління проходило суворий іспит на вірність своїй землі, на вірність священній пам’яті батьків, полеглих у громадянську. Нас стає все менше, і ми, немов ті птахи, які потерпіли від страшної бурі, все більше горнемось один до одного…
Запотічний обережно опустив голову Семиліта на подушки. Секретар на мить заплющив очі, ніби вертався кудись у далеке минуле, і замріяно сказав:
— Дожити б до весняного дощу. Такого тихого і світлого. Лежиш у дитинстві, занурившись у сіно, на горищі, а він шепоче тобі на вухо казки, небилиці різні. Добрі і душевні у нас весняні дощі, так само, як і люди. У сорок третьому, весною, був закинутий у Польщу. Тяжко було, але гріла далека рідна земля, сил додавали дощі, що живили її.
Семиліт знову заплющив очі.