Обіймаю тебе, мій дорогий, незнайомий, і міцно цілую.
Твій син».
Запотічний з якимось мертвим спокоєм прочитав написане, відклав його, потім знову взяв до рук.
Якесь оціпеніння скувало його. Він все ще не міг нічого усвідомити і взявся знову за лист. Але тільки-но прочитав два речення, вмить повернувся у цей світ.
— Хто привіз цього листа! — закричав до друкарки, вилетівши з кабінету.
Дівчина ще ніколи в житті не бачила Запотічного таким. Вона схопилася зі стільця і злякано притулилася в кутку.
— Хто, питаю!
— Шофер першого секретаря. Велів вам передати і поїхав, — тремтячи, белькотіла дівчина.
Запотічний, не тямлячи себе, вискочив з контори і побіг дорогою, що вела до міста. Перехожі відступали на обочину і здивовано дивилися йому услід.
У цей час небо ще нижче нахилилось над селом. Лагідна тиша завладарювала над світом, і пішов дощ. Тихий і чистий. Він трохи протверезив Запотічного. Мирослав Олександрович зупинився далеко за селом, підійшов до черешні, що росла на узбіччі, і притулився чолом до вологого стовбура. Чи довго так стояв — не тямив.
Відійшов від дерева. Сховав повільно в кишеню листа і тільки тепер помітив, що навкруги сотнями голосів шепоче рясний дощ.
— Як добре, що йде дощ і ніхто зараз не побачить моїх сліз, — подумав, вертаючись у село.