— А ти вже більше ніколи не покинеш нас? Адже війни вже не буде, правда? — спитав я.
Батько довго мовчав, а потім роздумливо мовив:
— Куди ж мені без вас…
Це було всього три тижні по війні. День був високий, спокійний. Бродила навкруги весна. Із гір у долини буйно стікали зелені ріки трав, і співучі небеса напнулися на далекі голубі вершини і вигойдували над землею таку чистоту, що, здавалося, дай її напитися людям, і більше в жодному серці не пустить корінь зерно зла, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі і очі ближніх.
А над над селом у цю хвилю залунав розпачливий крик Марії Васильцюні, якій Василь Гробар вручив щойно похоронку на Юрка.
…Це було вже аж три тижні по війні.
Каштани світять весною
Такої весни не тямили навіть старожили. Майже до середини квітня із гір цілими зграями налітали у долину сніги. Не встигли зів’янути одні, а вночі вітри наганяли вже молодих. Та ось одної днини все стихло, вигодинилося і стало тепло. З того часу немов розкрилися небеса і дні потекли з них, як самоцвіти. За якийсь тиждень на нашій вулиці вигулькнуло здивовано листя на каштанах, а ще через один-два на деревах запалали свічки.
В один із таких парких днів, під вечір, я стояв у затінку їх гілля, очікував автобуса. Із школи-інтернату, що сліпила вікнами навпроти, вийшли двоє хлопчаків. Старшому було років з п’ятнадцять, молодшому — з дванадцять. Коли хлопці переходили вулицю, за ними вискочила дівчинка, підбігла до молодшого, смикнула за рукав, відбігла і, підскакуючи на одній нозі, почала верещати:
— Горобець-стрибунець скочив у горнець!
Хлопчина глянув запитуюче на старшого, потім лагідно усміхнувся і гукнув дівчинці:
— Біжи мерщій, а то знову будеш хникати, що вечерю проскакала.
Він і справді був схожим на горобця — маленький, зіщулений, з горбинкою на носі, на якій ледь трималися окуляри з товстими скельцями.
— Може, і ти вже підеш, — сказав старший, поклавши валізку на лавицю.
— Та ні. Посаджу тебе на автобус, а потім піду. Парко так, а ти ще й куртку одягнув.
— У нас, вдома, не думай, що так уже й тепло. А я ж до зорі ще збирався.
— Ти гляди, — повчав менший, — будеш іти на вокзал — бережись машин. Їх у нас стільки, що вулиці спокійно не перейдеш.
— Не суши собі голову, стільки би й жури мав.
Менший умовк. Приперся до дерева, глянув на старшого, що пильнував за автобусом вулицю, потім опустив очі долу і почав черевиком длубати землю біля пристовбурного круга.
Видно, його мучило щось, він хотів про це сказати старшому, але ніяк не наважувався.
— Гарно тут у вас, — сказав старший, пильнуючи і далі вулицю. — Каштани так красно розцвіли, не те, що у нас, в селі.
Малий скрушно похитав головою:
— Я щось і не звернув увагу.
І знову надовго вмовк, копирсаючись черевиком у землі. Старший помітив щось неладне з братом і спитав:
— Ти зовсім блідий, тобі зле?
Молодший заворушив губами, наче шукаючи у собі потрібного слова, і з тяжким віддихом запитав:
— А мама ніколи не приходить до нас?
— Стільки в неї і клопотів, що ми. Вона має свою сім’ю — чоловіка, дітей, — спокійно відповів на те старший.
— А до мене недавно приходила із своєю дівчинкою, — сказав зітхнувши малий. — Я її зразу примітив, коли ще й у двір не зайшла. Я спершу не знав, що робити. А потім забіг в умивальник й замкнувся. Чув, що мене шукав вихователь, хлопці гукали, але я не вийшов. Дивився на неї через вікно. Вона довго чекала, але я й так не вийшов. І весь час думав, що коли б мені під руками камінь, кинув би у неї.
— Я й не знав, — здивувався старший.
— He хотів тобі про це говорити, щоб зайве не засмучувати, — байдуже махнув рукою молодший.
Обидва знову змовкли. Але це тривало недовго.
— Ти знаєш, — сказав молодший, — не думай, що я її згадую і люблю… Але тоді, коли вона йшла геть… Дивився за нею у вікно. Вона йшла весь час озираючись і я думав, що не витерплю, вискочу і побіжу навздогін. Але я не вийшов і не заплакав, — з виглядом переможця закінчив молодший.
— Ну й молодець, — похвалив старший. — Вона от недавно зустріла мене і каже, — тут старший скривив гримасу, передражнюючи жіночий голос: «Горе моє, горе, як мені пережити тебе на цьому світі».
Сумна усмішка майнула на обличчі молодшого.
— Я знаю, — підсумовував старший, — чого вона підійшла тоді до мене. Певне, була на виставці у школі. Там п’ять моїх найліпших картин ще й зараз висять.
— Ти розумно робиш, — сказав молодший, — що й далі малюєш.