4
Ганна-Софія не раз чула вислів «коло Елу». Особливо часто в розмові батька з бабусею або з маминими односельцями, які нерідко приїжджали до міста та приходили до нього як до «доктора», так вони шанобливо називали Василя Захаровича. Батько нікому не відмовляв, лікував кожного, хто звертався за допомогою. Тож часто в їхньому будинку ночували приїжджі. Хтось – одну ніч, хтось – дві, а дехто – і тиждень. Це надзвичайно дратувало Ольгу.
Коли батько ввечері після роботи разом із якимось черговим пацієнтом сідав випити чай, обов’язково під час довгої розмови випливала тема народження доньки й смерті її мами. І під час цих бесід хтось обов’язково кидав фразу:
– Ото крутнулося коло Елу! – а інші тихо кивали головами.
Одного разу Ганна-Софія спробувала запитати в батька про це «коло», та він, як завжди, заклопотаний, на хвильку звівши очі, коротко відповів, що це не дитяче запитання й на нього відповість, коли донька підросте.
Та коли приїхала бабця Віра, допитлива дівчинка вирішила поцікавитись у неї:
– Бабусю, а що таке коло Елу?
– Як тобі сказати… – Старенька на хвилину замислилася, а потім зненацька продовжила: – От відпустить тебе батько на канікули до нас на хутір, там сама й побачиш. Ти ж знаєш: краще один раз побачити, ніж десять разів почути.
Маленька Ганна-Софія знизала плечима й ображено пішла в садок. Вона розуміла, що батько не дозволить їй поїхати на хутір, так само як і в попередні роки. Не відпускав не тому, що не довіряв бабці Вірі, ні. Він із великою повагою ставився до неї. Однак звик, що донька завжди біля нього. Василь Захарович був із тих людей, котрі змінювали звички дуже неохоче, хіба що під сильним тиском певних обставин.
Та настав час таких-от особливих обставин, які втрутились у їхнє упорядковане життя: на вулицю Ганни-Софійки прийшло довгоочікуване свято. Після закінчення третього класу вона готувалася до звичного літа, яке мала провести вдома під чітким керівництвом Ольги. Та одного разу, повернувшись додому, вона побачила бабцю Віру. Здивуванню дівчинки не було меж, адже жінка ніколи не приїжджала посеред тижня. Ні, таке, звичайно, бувало, але взимку чи пізньої осені, коли, за висловом бабці, «усе пороблено й заховано», а тут початок літа й погода стояла, за її ж словами, «що треба».
Ганна-Софія підбігла до бабусі та обняла її.
– Бабусю, як я за тобою скучила. Щось сталося, що ти приїхала?
– Та ні, – відповіла бабуся, розгортаючи пакунок із пиріжками, щоб пригостити внучку.
– О, мої улюблені… – Ганна-Софія вхопила пиріжки одразу в обидві руки й смачно відкусила великий шматок від одного з них.
– Я приїхала, бо твій батько через одного чоловіка, що живе в нас на хуторі, а сам працює у Львові, передав оце. – При цих словах жінка витягла складений удвоє конверт.
– Це лист? Батько написав тобі листа? – жуючи пиріжок, чи то запитливо, чи ствердно промовила дівчинка.
Ганні-Софії тоді чомусь стало смішно.
– Так, і в ньому він просить мене приїхати до міста. Добре, що одразу ще й написав, що у вас тут усе гаразд, нічого не скоїлося. А то б я переживала всю дорогу.
Весь час, поки не прийшов Василь Захарович, дівчинка розмовляла з бабцею, розпитувала про хутір. Вона не раз уявляла собі стару хату, у якій народилася її мати, дерева, по яких вона лазила в дитинстві, озеро, у якому купалася колись. Ганна-Софія вчинила справжній допит бабусі. Тітка Ольга змушена була втрутитися в розмову:
– Ганно-Софіє, дай бабусі Вірі відпочити, ти ж знаєш, що вона з дороги.
І тітка майже силоміць забрала жінку в будинок, по дорозі вмовляючи:
– Ходімо на кухню, я там чай приготувала. Скуштуєте мого печива. А з онукою ще наговоритеся.
Та Ганна-Софія вже не чула їх, вона доїдала пиріжок і думала, для чого батько ось так терміново покликав бабцю до Львова. До голови не приходило жодне правдоподібне пояснення. Дівчина сумно пхикнула: що ж, доведеться чекати батька.
Час тягнувся для Ганни-Софії надзвичайно довго, та ось нарешті Василь Захарович прийшов із роботи. Привітався з бабцею.
– Віро Петрівно, доброго дня, – він завжди називав бабцю на ім’я та по батькові, – дуже дякую, що ви приїхали.
Жінка відповіла на привітання. А Ольга й Ганна-Софія одразу ж закидали його запитаннями.
– Ох, які ви нетерплячі. Про все у свій час дізнаєтеся. А зараз ходімо вечеряти.