У країнах Європи впродовж століть усі предмети одягу та тканини, що прилягали до тіла, були білими або нефарбованими. На те були свої підстави: фізична (під час прання речі кип’ятили – і вони линяли), гігієнічна (білий колір – символ чистоти – не залишає брудних плям) і етична (в яскравих кольорах убачали нестриманість і сваволю). Проте з часом, від середини XIX до середини ХХ століття, білість спідньої білизни, сорочок, спальних тканин, матраців, рушників поступилася різноманітним кольорам: вона пройшла стадію пастельних відтінків і стадію смужки (білий у поєднанні з іншим кольором, що комбінується або чергується). Те, що в 1830-ті роки ще було нечастим явищем, за сто років обернулося на буденність: носити рожеву білизну, блакитний спідній поділ, блідо-зелену сорочку, витиратися бежевим рушником або спати на смугастому матраці. Згодом, десь у 1960-ті роки, білі й безбарвні тканини трохи відступили і разом із пастельними тонами на чільне місце вийшли кольори яскравіші, промовистіші, насиченіші. Мало-помалу моє покоління і покоління наших дітей подолало заборони, які для наших бабусь і прабабусь здавалися непорушними: ми почали вдягати спідню білизну лимонного чи темно-синього кольору, втиратися помаранчевими й темно-зеленими рушниками, спати на простирадлах криваво-червоного, фіолетового, ба навіть чорного кольорів. Ви бачили чорні простирадла? Невже хтось справді спить на чорних простирадлах? Я особисто не знаю нікого, але вже два десятиліття такі простирадла пропонують у магазинах і в каталогах. Либонь, їх хтось таки купує, так? Мені несила в це повірити. Хіба спати на чорних простирадлах не означає прикликати до себе ночами диявола?..
Утім, повернімося до теми жіночої білизни, що може похвалитись якнайтоншим вибором сенсів. Починаючи від 1960-х років, коли палітра кольорів помітно урізноманітнилася не тільки в певних екстравагантних колах або серед ревних шукачок епатажу, а й у всіх соціальних верствах, кольори отримали справжні кодові значення і за них взялася реклама. «Скажи мені, які кольори у тебе під спідницею чи під штанами, і я скажу, хто ти» (або принаймні який ти хочеш створити образ). Однак ці кодові значення почали невпинно змінюватись і невдовзі втратили вплив, як до того це сталось і з чорним кольором. На противагу білому – кольору невинності й чистоти, – чорний колись уважали кольором еротики та розпусти, кольором хвойд і професійних повій. Але за два останніх десятиліття ХХ століття він остаточно згубив цей статус і став настільки буденним, що тепер це найпоширеніший колір жіночої білизни. Дехто полюбляє вдягати чорну, а не білу білизну під чорну спідницю чи блузу. Багато хто вважає, що чорний ліпше підкреслює колір шкіри. Ще хтось – і таких немало – виявив для себе, що сучасні синтетичні тканини чорного кольору стійкіше витримують часте прання. Чорний колір трусів або бюстгальтера вже не маніфестує собою ані бунтарські, ані еротичні сенси.
Однак виглядає на те, що й білий колір перестав бути аж таким безневинним, як раніше. Справді, саме його називають чоловіки в першу чергу, коли їх запитують, який же колір у поєднанні з жіночою шкірою приваблює їх найсильніше. Чи може чистота збуджувати нечисті думи? У будь-якому разі, хіба не червоний колір (а не чорний і не білий) тепер неявно має функцію розпалення пристрасті та навіть уособлює розпусту? Можливо. Але чи залишаються в наші дні кольори тонкої зваби? Кольори еротики? Кольори, які ще таять у собі якусь загадку, символіку, які не піддалися маніпуляціям і натискові меркантилізму? У цьому я маю сумніви.
Нейтральний тон
У 1979 році у видавництві «Мінюї» побачила світ книжка П’єра Бурдьє «Розрізнення. Соціальна критика судження». Ця розвідка відомого соціолога збурила значний резонанс в університетських та інтелектуальних колах і до того ж мала комерційний успіх. Про неї багато говорили в пресі, і, відповідно, вона зацікавила широкі читацькі маси. Книжка, втім, була вельми не простою для розуміння, позаяк передбачала різні прочитання, починаючи хоча б зі самого слова distinction [фр.: розрізнення, вишуканість], що має якнайменше подвійний сенс. Викладені в ній дослідження не лише ґрунтувалися на польових спостереженнях і персональних одкровеннях, а й були підкріплені твердими статистичними фактами. Ця непересічна праця присвячена смакам, соціальним кодам, нормам поведінки, діалектичним стосункам між вишуканістю та вульгарністю, ієрархіям у соціальному просторі не лише за ознаками (грошового) капіталу (згідно з марксистською концепцією), а й за ознаками капіталу культурного, який тут визначається як «символічний» капітал. На думку соціолога, домінування панівних класів обумовлене не так володінням певними багатствами чи засобами виробництва, як радше нав’язуванням власних смаків і цінностей.