Пригадую, я придбав цю книжку, щойно вона вийшла з друку, і ми дуже багато обговорювали її ідеї у своєму колі, з багатьма друзями, зокрема з моїм дядьком. Я відразу помітив, що серед незчисленних аналізів, спостережень, прикладів, які бере П’єр Бурдьє, у його книжці бракує двох аспектів: власних імен і кольорів. Я переконаний, що якраз ці два критерії розрізнення рекурентні для французького суспільства впродовж довгих десятиліть. Чому Бурдьє не звертає на них уваги? Адже власне ім’я характеризує нас усе життя, воно може створювати певні труднощі або навіть змушувати страждати людину до кінця її днів. У колежі, в ліцеї, в професійному середовищі, у дружніх і любовних стосунках, хочеш не хочеш, тебе оцінюють за ім’ям. Добре це чи погано, але разом із прізвищем і зовнішністю ім’я – це один з найперших критеріїв соціального розрізнення. Хтозна, Бурдьє не зважає на це, бо сам має ім’я, що не створює якихось особливих конотацій у його поколінні: так, ім’я П’єр поширене, хоч і не занадто, притаманне для всіх соціальних верств, тож на його основі годі зробити висновки про соціальне походження. А Бурдьє, який наголошував, що завжди потерпав через своє походження, вочевидь не мав якихось незручностей через своє ім’я.
Отож брак теми власних імен іще можна зрозуміти. Але брак кольору? У розвідці, де стільки місця присвячено практикам вдягання та дрес-кодові, як можна знехтувати використанням кольорів? Невже автору здається це малозначущим? Хіба Бурдьє не розуміє масштабу цього явища? Або ж він убачає в ньому лише другорядне «питання естетики», що відволікає від суті? Або просто не хоче ходити наосліп, відчуваючи, що предмет майже не піддається аналізові? Для соціологів, як і для істориків, тема кольору завжди була незручною, їм віддавна здавалося, що колір неможливо дослідити належним чином.
Може, Бурдьє не мав компетентних радників у цьому питанні. Доскіплива увага та пильність у виборі кольору одягу притаманна переважно буржуазії. Утім, у «Розрізненні» здебільшого трапляються не справжні представники цього класу. Часто-густо соціолог змішує їх із «панівними» класами, ба навіть із соціальними вискочнями, парвеню. Одначе справжня буржуазія інша. На противагу тому, як її собі уявляє Бурдьє, «питома» буржуазія – це не багатії, а середній клас. Буржуа не можуть похвалитися великими статками й не надто цікавляться політикою. Буржуазія вибудовує свій «спосіб життя» навколо тих цінностей, які не впадають в око сторонньому спостерігачеві, тож останній дещо спотворює цей образ, додає до нього щось від себе.
Мені випало народитися в родині інтелектуальної богеми, не багатої й не бідної, навіть не «середньої». Мої батьки вже не ототожнювали себе з буржуазними цінностями – ті були притаманні навіть не їхнім батькам, а їхнім бабусям і дідам. Однак у моєму підлітковому віці багато хто з приятелів належали до того середовища, в якому ті цінності ще були в пошані. А що ті цінності я спостерігав на певній відстані, то вони водночас і дратували, і зачаровували. Безперечно, мій погляд, як і погляд Бурдьє, був стороннім, а отже, про об’єктивність не йшлося. Однак він був іншим: «мої» буржуа радше були представниками «старої Франції»; вони були ближчими до дрібних дворян, що занепали, ніж до тих нуворишів чи промислових магнатів, які терлися біля влади. У цьому середовищі все визначала традиція. Нехтувати традиціями означало тут не бунтарство або непристойність, а звичайну глупоту. Бунтарство та нонконформізм якраз і полягали у тому, щоб традиції підтримувати. А два суспільних класи, від яких обов’язково потрібно було дистанціюватися, перебували зовсім не в сільській місцевості: навпаки, селяни вважалися людьми «шанованими»; ні, це були мешканці великих міст: робітники і щобільше (вирок остаточний) – «багаті вискочні».
У середовищі «моїх» буржуа звички й традиції цілком утілювались у практиках носіння одягу. Їх супроводжували численні заборони, зокрема, у тому, що стосувалося барв, забарвлення. На початку 1960-х років тітки одного мого друга в наших ігрищах на пляжі, що належали до давньої, однак, збіднілої буржуазної родини бретонських морських офіцерів, неодноразово в моїй присутності перелічували помилки, яких треба уникати «порядній» молодій людині зі смаком. Щонайперша серед них стосується штанів: ніколи, за жодних умов штани не мають бути темнішими за піджак чи пуловер. Краватка: ніколи не вдягати краватку з білою сорочкою, ніколи не вдягати краватку світлішу за сорочку, краватка може бути лише одного тону, в смужку або в шотландську клітку (тартан). Навіть краватка у крапочку неприпустима. Щоб молодик міг зняти піджак (а таке дозволено робити в спеку), потрібно виконати дві умови: перша – сорочка має бути з довгим, а не з коротким рукавом і друга – краватку тоді потрібно також зняти. За будь-яких обставин, для будь-якого костюма тканини одного тону кращі за будь-які візерунки; у крайньому разі можлива смужка, але тільки тонка й непомітна: якщо смужка на костюмі або сорочці бодай трохи ширша, молодий чоловік з порядної родини відразу перетворюється на потенційного гангстера. До того ж будь-якої пори року, за винятком осені, треба уникати коричневого кольору чи його відтінків. Краще надати перевагу синьому кольорові. Але в жодному разі не має бути синього на червоному або червоного на синьому – це поганий тон. Щодо джинсів, вони прийнятні, однак тільки з блакитною сорочкою і темно-синім пуловером. Ніяких джинсів із курткою, навіть спортивною; у крайньому разі під них потрібно вдягнути дощовик.