Такий принциповий вибір на користь синього і блакитного кольорів нагадав мені фразу, яку мій батько і його друзі-сюрреалісти віднайшли в одній судовій промові на захист уніформи, яку склав 1934 року якийсь священик-ораторіанець, директор колежу для юнаків: «Блакитний і синій кольори утворюють поєднання, що відважує учня від поганих думок». Вони страшенно захоплювалися цією фразою. Я втішаюся не менше, коли згадую слова, що вирекли тітки мого бретонського товариша. На їхнє святе переконання, в усьому, що стосується одягу, потрібно добирати «нейтральний тон». Що ж таке «нейтральний тон»? Чи можливе поєднання таких відмінних понять? Та й загалом, що вважати «нейтральним», середнім, коли взяти до уваги, що все, що ми зазнаємо на собі, все, що любимо, відчуваємо, ненавидимо й думаємо, проходить крізь призму погляду інших людей? Ролан Барт, який присвятив цій темі останні лекції в Колеж де Франс, помер, так і не сформулювавши для нас остаточної відповіді. Нотатки лекцій, що залишилися, свідчать, що це масштабна, складна й захоплива тема.
Беж Міттеран
Уперше вислів «беж Міттеран» я надибав в одному з романів Фредеріка Дара, які він публікував під псевдонімом Сан-Антоніо. Його герой, улюбленець публіки, що розкрутив тиражі до кількості півмільйона примірників, Александр-Бенуа Берюрьє був вдягнутий, як зазначає автор, у плащ кольору «беж Міттеран». Той плащ, як нерідко трапляється, був у масних плямах. Згодом, на початку 1990-х, я вже чув цей вислів у різних авторів і в різних контекстах. Це було позначення кольору без будь-якого політичного підтексту, без відтінків жаргонного, розмовного чи журналістського характеру; вислів суто літературний, майже науковий і збіса влучний.
Не знаю, чи належить авторство Фредеріку Дару; мені тільки відомо, що письменник особисто знався з президентом, але ніколи не використовував знайомство для критики. Втім, я майже впевнений, що ця фраза завдячує кольору літнього костюма, який Франсуа Міттеран вдягав два роки поспіль: легкий лляний чи парусиновий костюм, не дуже вдалий і з погляду крою, і з погляду цього бежевого відтінку. Так, треба визнати, колишній президент Французької республіки не мав елегантних офіційних костюмів, надто для літньої пори. Він мав респектабельний і солідний вигляд у твіді або велюрі, однак надто світлі й легкі тканини здавалися на ньому смішними та неприродними. Дивно, що його стилісти не помічали цього або їм було начхати. От навіщо в літню спеку вдягати підстаркуватого президента у бежевий костюм, коли у звичайному темно-синьому було б скромніше та пристойніше в тисячу разів?
Либонь, Франсуа Міттеран недолюблював темно-синій колір? Якщо не він, то, може, його оточення? Мабуть, у Єлисейському палаці наївно (і нерозважливо) гадали, що цей колір занадто помірний, занадто класичний, занадто «правий» для президента-соціаліста? Вражає, як професійний стиліст, іміджмейкер може дати такого маху. У бежевому президент не тільки мав незграбний вигляд, а й був неначе потомлений від свого семирічного терміну, хоча до виборів було не близько, так, ніби він уже зневірився у власних принципах.