По щирості, той відтінок бежевого справді був відразливий. Занадто світлий і водночас дуже крикливий, як-от тілогрійка дрібного провінційного лихваря. Звісно, я бачив цей костюм тільки на фотознімках і в телевізійних новинах, тобто здалека від реальності. Однак, можливо, це був не один костюм, а декілька, скроєних з однієї тканини? Скільки костюмів одного фасону має президент республіки у своїй шафі? Навряд чи ми про це дізнаємося. Хай там як, цей відтінок завжди мав незмінний вигляд: огидний беж, і старомодний, і новісінький, і провінційний, і пролетарський. Вульгарний беж, що зійшов зі сторінок романів 1940-х років і недоладно нав’язаний моді після того, як його занадто грубо попорав фарбар. Одне слово, «беж Сіменон», що перетворився на «беж Міттеран». Геть нічого спільного з тими прекрасними аристократичними бежевими відтінками, які носив мій улюблений письменник Володимир Набоков уже на схилку своїх літ, на березі Женевського озера, де я час від часу бачив його, хоча так і не наважився підійти, ймовірно, через те, що надто схиляюся перед його величчю.
Можливо, хтось візьме й колись підрахує, скільки голосів утратили ліві на початку 1990-х через ті страшні костюми кольору «беж Міттеран».
Кольори, що не повнять
«Він міг би бути просто огрядний, якби не був такий тлустий» (Тantum opimus nisi tam crassus). Отак один із біографів жартівливо змальовує Тому Аквінського (пом. 1274). Фраза кумедна, але без іронії чи зневаги. Бути товстим у XII столітті не було принизливо. Щасливі часи! Усі біографи-сучасники згадували неабияку опасистість великого теолога, «найгладкішого чоловіка з-поміж усіх, що жили», – навіть уточнює один з його учнів. У цьому Тома приєднується до Платона, якого антична традиція часто-густо описує як чоловіка «високого й вельми тілистого». Зізнаюся, що я трохи втішений від усвідомлення, що двоє з найбільших західних мислителів були товстими. За наших часів дуже поширилося переконання, ніби вага несумісна зі спритністю розуму...
Попри свою оглядність, Тома Аквінський, поза сумнівом, не мав жодних проблем з одягом. Він носив білу домініканську рясу, а з нею чорну мантію, що захищала його від холоду та негоди. Певна річ, білий колір ряси підкреслював повняві форми навіть більше, ніж якби він вдягав чорний капюшон ченців-бенедиктинців або сіро-коричневу рясу францисканців, однак тоді саме вбрання робило ченця ченцем, священика священиком. І не так саме вбрання, як його колір. Бенедиктинці вдягалися в чорне, цистерціанці – в біле, домініканці – в чорне з білим, а францисканці, які носили нефарбовані вовняні тканини й прагнули повної безбарвності, попри своє бажання, були наречені в миру «сірими братами». Назва пішла від кольору. Пізніше святий Франциск Ассизький став у багатьох народних легендах «святим Сірим». Звідси й тодішня лайка «Ventre-saint-gris!», яку полюбляв Генріх IV і яку вживали аж до середини XVII століття: йдеться про дещо непристойний вислів, щось на кшталт «Присягаюся сірим сподом святого Франциска!»
Сьогодні, якщо ти в тілі, пошуки одягу за розміром стають завданням непростим і навіть болісним. Я спізнав це на собі впродовж кількох десятиліть. У дитинстві я не був товстим; розповнів я підлітком, і так було до вісімнадцяти років. Потім схуд. Від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років моя вага залишалася в нормі, але потім я став поступово набирати – в середньому два кілограми щороку, тобто двадцять років по тому я вже мав близько сорока зайвих кілограмів. Різні дієти допомагали скинути вагу – за життя я, очевидно, скидав декілька центнерів! – та, звісно, набирав знову стільки ж, і навіть більше. Через це для мене завжди було нелегко ловити на собі погляди інших, а купувати собі одяг і поготів.
Франція, на відміну від Німеччини або, наприклад, Нідерландів, тримає дуже низьку планку для великих розмірів готового чоловічого одягу (в Італії ще гірше). Людині, трохи товщій за середні показники, вже доводиться шукати одяг у спеціалізованих відділах, нудних магазинах для «велетів», де слова, звичайно, добирають стримано, але презирство продавців часом безмежне. Гладун завжди винний. Але це ще не найстрашніше. Що мене найбільше бентежило в цих магазинах для «велетів», так це проблемність пошуку одягу з кольорами, що не повнять, або тих, що такими вважаються: чорний, сірий, темно-синій. Ні, вам на загал запропонують піджак або штани світлих тонів: бежевих, жовтих, зелених, перлово-сірих або ж (як ми вже бачили) так званого темно-синього кольору, але зовсім не того.