Для моєї матері вечеря з Бретоном була нестерпним кулінарним іспитом. Він був дуже перебірливий у стравах і категорично забороняв використовувати певні харчі. Скажімо, в його присутності не можна подавати на стіл моркву, сардини, телячу печінку. І навпаки, він усіляко схвалював зелений горошок. Той був майже обов’язковим. Щодо пива, то це був «край непристойності» (і я цілковито поділяю його думку).
Хоч я не пам’ятаю до ладу всі малюнки, які виникали в мене на очах, образ самого Бретона закарбувався дуже чітко. Він мав три характерні особливості: був старший за мого батька, з величезною головою і на ньому був жовтий жилет. Мене лякав навіть не так його голос, який викликав у дитини радше подив і тривогу, як його голова: вона здавалася мені непропорційно великою порівняно з тілом і супроводжувалася неймовірно густою та довгою чуприною. Мій товариш Крістіан, який мешкав навпроти і бабуся якого працювала консьєржкою в нашому домі, казав, що у Бретона макітра, як у «індійського шамана». Справді, нам здавалося, що він носить маску. Для мене дивно, що біографи Бретона практично не згадують про його незвичайну голову, яка вражала своїми розмірами й рисами обличчя, голову, яка не могла не справляти враження шляхетності та сили, однак заразом лякала дітлахів з Монмартру. Може, тому Бретон так полюбляв маски...
Та найглибший відбиток у моїй зоровій пам’яті таки залишила навіть не його голова, яку можна бачити на багатьох картинах і фотографіях, а колір того незмінного жовтого жилета: матово-жовтий, гарячий, майже солодкавий, колір, який і тепер я легко можу відшукати на палітрі відтінків. Малоймовірно, щоб Бретон при мені коли-небудь знімав піджак під час вечері, це було б щось неприродне для нього. Чим був тоді, на початку 1950-x, цей жилет, який настільки вразив мою дитячу уяву? З чого він міг бути зшитий, який був його справжній колір? Зі шкіри? Чи із замші? Це був якийсь звичайний жилет із сукна або бежевої вовни, які моя пам’ять перетворила на тканину медового відтінку? Або ж це був якийсь екстравагантний предмет одягу, подібно до тих, що Бретон вдягав коли-не-коли (на палубі пароплава, що плив до Америки, Клод Леві-Строс та інші пасажири бачили, як він розгулює в «небесно-блакитному кудлатому плащі»), і який справді був яскраво-жовтого, теплого кольору? Мабуть, я ніколи цього не дізнаюся: від того часу залишилися тільки чорно-білі світлини, на відміну від кольорових спогадів, що закарбувалися в моїй пам’яті. Які кольорові метаморфози здійснила моя пам’ять з оцим звичайним предметом одягу? Чому? Щоб утримати спомин про особистість, яка не схожа на інші й трохи лякає? Або щоб зв’язати його образ із пізнішими образами, які легше улягають традиційній міфології навколо Бретона? Між нами й нашими споминами встрягають інші спогади: як ті, що належать нам, так і ті, про які нам розповіли інші люди.
Хай там як, це вже у минулому. Андре Бретон, а заразом і весь сюрреалізм завжди тепер асоціюватимуться в моїй уяві з певним відтінком жовтого. Сюрреалізм для мене завжди буде жовтим, оповитий чарами: яскравим і таємничим.
Клопіт зі смужками
Приблизно у свої сорок років я захопився смужками, їхньою історією та символікою в європейських суспільствах. У Практичній школі вищих досліджень я присвятив смужці чимало семінарських занять, з яких виникла книжка, що вийшла у видавництві «Сей» у 1991 році й була перекладена трьома десятками мов: «Диявольська матерія. Історія смужок і смугастих тканин». Однак оприлюднити це дослідження виявилося непросто: тема здалася видавництву дріб’язковою, ба навіть сумнівною. Тож упорядник серії «Бібліотека XX століття» історик Моріс Олендер мав докласти всіх зусиль і наполягати, щоб книжка побачила світ. Цей острах із боку керівництва великого видавництва теж є історичним фактом і чудовою ілюстрацією до книжки. У ній якраз я показую, що в західних країнах смугасті поверхні довгий час сприймали як щось негативне, навіть диявольське, а смугастий одяг був ознакою людей упосліджених і зневажених. Тільки в XVIII столітті з’являється «добра» смужка – символ свободи, молодості та схвалення нових ідей. У цю «добру» смужку, яка геть не скасовувала наявність «поганої», наступного століття вдягалися діти, модні франти та блазні, доки вона не заполонила пляжі, спортивні майданчики та інші місця дозвілля.