За шкільними правилами, дівчатка не повинні ходити до школи у штанях. Тільки на уроках фізкультури штани дозволено як частину спортивної форми; весь інший час мають бути спідниці або плаття. Утім, один виняток: у сильні морози штани вдягати можна, за умови, що це не джинси, адже останні – це одяг непристойний, якщо взагалі не бунтарський.
Попри таку терпимість, одного ранкового вівторка двох учениць, двох сестер – одна з мого класу, інша з п’ятого – до школи не пустили. Вони прийшли у штанях, і, хоча це не були джинси, цербери на дверях розцінили їхній вигляд як «сороміцький» (!) і завернули їх додому. Наступного дня історія загострилася: прийшли батьки учениць, написали скарги, школою поповзли чутки. Не знаючи достеменно, чому вигнали двох сестер, чоловіча половина ліцею почала щось вигадувати про ті горезвісні штани. Хтось серед «старших», чи то з другого, чи першого класу, уявив, що, либонь, штани були звабливі, мовляв, надто облиплі або із занадто яскравими прикрасами. А наймолодші взагалі не допетрали, як штани можуть спричинити стільки галасу. Тим паче що вигнані учениці – скромні й чемні, до того ж відмінниці. На щастя, скандал тривав недовго: адміністрація відступила, морози також. Однак лише за тиждень, коли моя однокласниця повернулася на заняття, я дізнався справжню причину скандалу: штани були червоними.
Ніякого червоного в державному ліцеї! Принаймні ніякого червоного в одязі. Такою була настанова міністерства в 1960–1961 навчальних роках. Звісно, в жодному наказі цього не зазначали, але йшлося про неписану заборону, що мала силу закону. Справді, я пам’ятаю, що в молодших класах ліцею я лише одного разу бачив котрогось зі своїх однокласників у червоному. Натомість у старших класах пам’ятаю червоний шалик на одному з наших учителів малювання, буркітливого жевжика у незмінному велюрі, який вдавав із себе натхненного митця. Той шалик заміняв йому краватку, яку він ніколи не вдягав. Його син, малий кретин мого віку, копіював батька, але шалик, який носив він, якщо мені не зраджує пам’ять, був найзвичайнісінького коричневого кольору.
Сумніваюся, щоб дівчатка, яких завернули додому, прийшли в штанях такого ж яскравого, агресивно-червоного кольору, як шалик учителя малювання. То був радше темно-червоний, матовий і невиразний колір, який переважав у одязі тих років. Якщо тільки то не були штани від лижного костюма – у «зимово-спортивних» кольорах тоді дозволяли яскравий, світло-червоний. Але чого достеменно злякалися вихователі – а як глянути вище, то й адміністрація, – коли не пустили до ліцею дівчаток, які вдягли червоні штани? У чому небезпека? Мені важко уявити собі, щоб хтось міг угледіти в такому кольорі, та ще на дівчатах одинадцяти та чотирнадцяти років натяк на комуністичну ідеологію, якийсь колір революції, який би змусив тривожитися з цього приводу.
Не могла шкільна адміністрація аж так розхвилюватися. Принаймні адміністрація нашого ліцею: її напосідали турботи не про політику, а про «мораль». Щоразу, коли головний вихователь приводив до шкільного інспектора якогось учня, що серйозно завинив, він проголошував ритуальну фразу: «Пане інспекторе, цей учень учинив дуже великий переступ». Нажаханий інспектор одразу тривожно запитував: «Невже щось аморальне?» Якщо вихователь заперечував, адміністратор зітхав із полегшенням і переступ, навіть серйозний, був уже наполовину пробачений. Та й політикою в ліцеї ніхто або майже ніхто не цікавився, а тієї зими 1960–1961 років небезпека для уряду походила зовсім не від комуністів, а від ОАС [алжирська «Секретна військова організація»], кольором якої був зовсім не червоний.
Отож потрібно шукати причини цього відторгнення червоного кольору з боку шкільних установ радше в царині уявного – значно ширшій і задавненій сфері. Хоча ніхто не може достеменно сказати чому, але червоний колір здавна, як тепер, так і завжди, вважають кольором небезпеки або трансгресії. На більш-менш свідомому рівні його повсякденна символіка покликається до образів вогню та крові, насильства й війни, переступу й гріха. Понадміру насичений, занадто яскравий, надто провокативний і притягальний, червоний завжди тримався окремішньо щодо інших кольорів, і в повсякденному житті йому не було місця. Раніше він рідше був наявний на вулицях, ніж тепер (хоча й нині він не надто поширений). У школі та в ліцеї, у щоденниках і зошитах, на аркушах із завданнями єдина функція червоного – виправити помилки, написати зауваження або повідомити про покарання. Дещо невтішна роль для кольору, який часто вшановували як найпрекрасніший.