Навесні 1953 року Аліна здійснила свою передостанню подорож до Європи, щоб відвідати молодших сестер і їхні родини. Вона перетнула Атлантику на пароплаві «Queen Mary» і привезла у своїх валізах чимало американських подарунків. Один із них був призначений для мене: кулькова ручка з чотирма стрижнями різних кольорів – предмет, що на той час у Франції ще був невідомий. Моя кузина Катрін теж отримала такий подарунок. Нам обом було шість років, і ми залишилися неабияк вражені подарунком. Ми ніколи ще не тримали в руках такого дивовижного знаряддя. Це була майже чарівна паличка: корпус із сріблястого металу мав чотири маленьких жолоби, якими рухалися спеціальні важелі, що за вибором висували червоний, синій, зелений або чорний стрижені; простим натиском стрижень повертався всередину корпусу ручки. У Лос-Анджелесі такий предмет, напевно, коштував кілька доларів; у Парижі йому ціни не було. А тепер він належав нам, а не батькам: наше щастя неможливо було передати словами. Ми грали своїми ручками кілька місяців, хоча трохи засмутилися, коли дізналися, що наші двоюрідні брати П’єр і Лоран теж отримали такий само подарунок.
Я першим зламав свою ручку; стрижні, правду кажучи, були слабенькі, а механізм і поготів. А Катрін зберігала її ще багато років. Хоча не так довго, щоб їй на зміну прийшли перші шикарні чотирьохкольорові ручки фірми «Jif-Waterman», що з’явилися в Європі на початку 1960-х. Як на мене, вони ніколи не мали тієї знадливості й досконалості, що й ручка, подарована мені 1953 року. Відтоді я не бачив чогось настільки ж привабливого для письма та малювання.
Цей феєричний предмет уперше дав мені змогу доторкнутися до американського способу життя. І хоча, напевне, він відіграв не останню роль в моїй пристрасті до кольору, утім, не змусив мене полюбити Америку. Вперше я відвідав Сполучені Штати чверть століття по тому, і від тієї подорожі якихось приємних спогадів у мене не залишилося. То був грудень, крижаний мороз, і перше, що я зробив, коли прилетів до аеропорту Кеннеді, купив капелюха, червоного, однак, відразливого. Уже паскудний початок. Під час тієї поїздки, так само як і всіх подальших, найбільше мене вражало, що в цій країні, яку я вважав надсучасною, система знаків перебувала в зародковому стані – якщо вона взагалі була як така, – і то не лише в містах, а й на дорогах, на автострадах, у готелях, на стоянках, у торгових центрах, в аеропортах. Обмаль вказівників, жодних табличок із напрямком руху, ніяких кольорових позначок для орієнтації; годі дізнатися, де ти перебуваєш і чи туди прямуєш, якщо не запитати дорогу в перехожих. Зовсім не так, як у старій добрій Європі, яку можна перетнути в усіх можливих напрямках, ніколи не заблукавши, навіть якщо соромишся чи не маєш здібностей до живих мов. Усілякі коди, сигнали й кольори супроводжують мандрівника й у середмісті, й у далекій сільській глушині. А що я сам належу до скромних і неговірких мандрівників, то скажу: хай живе старенька Європа!
Засмага з плином часу
У дитинстві мої довгі літні канікули проходили на північному узбережжі Бретані, в курортному містечку Ле-Валь-Андре. Пляж – один із найпрекрасніших у західній частині Франції – здавався мені величезним, і для нас із друзями він був широчезним і невичерпним полем для ігор. Фактично там не було ніяких небезпек: нам усе дозволялось як у воді, так і на скелях. Утім, двом із нас було заборонено те, що більшість дітей мали право робити досхочу: розлягтися на рушнику і спокійно засмагати на сонці. Їхня бабуся, жінка владна, завжди вдягнена в сіре, вважала цю справу небезпечною, безглуздою і навіть – я чудово пам’ятаю її слова – «страшенно вульгарною». Засмага на сонечку, на її погляд, була гидотою. Не так через те, що людина стає смаглявою, а радше через сам процес засмагання. У неї в лексиконі бракувало епітетів, щоб описати це гротескне, ганебне, непристойне, аморальне дійство.
Підрісши, я зрозумів, що всупереч моїм багаторічним уявленням думку цієї впертої бабусі поділяють чимало інших людей, не обов’язково літніх, і що з плином часу навіть на нашому кінці пляжу, біля підніжжя скелі П’єгю, кількість незгодних із засмагою тільки зростає. Багатьом моїм товаришам, які раніше вільно могли полежати на променях сонця, віднині це робити забороняли. Звісно, правила «доброго тону» не вимагали бути блідим, як пігулки аспірину (на той час у Бретані говорили «як скловата»), але тепер досить було лише трохи «обвітритися» на сонці. Звідки така зміна поведінки, що відбулася на нашому пляжі в другій половині 1950-х – на початку 1960-х років? Може, саме тут, ніж деінде, люди більше й раніше за решту дізналися про небезпечні наслідки перебування на сонці? Можливо, в цій невеличкій спільноті з’явилися освічені лікарі, які раніше журналістів, що оприлюднили це в пресі, звернули увагу на небезпеку надмірної засмаги? Зовсім ні! Йшлося не про здоров’я; вся проблема виявилася в соціальному середовищі, в соціальних класах, навіть у снобізмі. Але я це зрозумів лише згодом. Коли добіг кінця мій підлітковий вік, я усвідомив, що в цій частині пляжу збиралися тільки вельми заможні сім’ї, тоді як сімейства скромніші, любителі засмаги, займали інший кінець пляжу. Ще пізніше, через багато років, коли я став істориком, то виявив, що зміни на пляжі мого дитинства не були чимось унікальним, а, навпаки, становили приклад загальнішої та тривалішої тенденції: ставлення «респектабельного товариства» до сонця, прогулянок на свіжому повітрі й кольору шкіри, яке протягом століть і десятиліть періодично змінювалося.