Терміном «дальтонізм» в офтальмології визначають порушення зору, що заважає людині розрізняти між собою або всі кольори (ахроматопсія), або, що трапляється частіше, відрізняти два кольори один від одного, зокрема, червоний і зелений чи навіть деякі відтінки червоного і зеленого (дисхроматопсія, або дальтонізм як такий). Саме англійський фізик і хімік Джон Дальтон (1766–1844), один із найвидатніших науковців усіх часів, істинний творець сучасної атомно-молекулярної теорії, першим виявив це порушення, на яке і сам він слабував. За наших часів заведено думати, що в різних формах від нього потерпає 2 % чоловіків (але ще менше жінок). Найчастіше воно вроджене або спадкове, рідше набуте. Сучасна наука вважає, що це порушення стається через неповну диференціацію між колбочками і паличками сітківки або через їхній недостатній зв’язок з деякими волокнами зорового нерва (колбочки реагують на довші хвилі – червоні, помаранчеві, а палички на коротші – зелені, сині). Дальтонізм – це не хвороба, а розлад, який, незважаючи на свою безневинність, перешкоджає людині здійснювати деякі види діяльності, де потрібно часто мати справу з колірними сигналами.
Історик часом непомалу дивується, читаючи роботи, присвячені дальтонізму або іншим відхиленням у сприйнятті кольорів. Вражає, наприклад, те, що Джон Дальтон виявляє в себе нездатність відрізнити червоний колір від зеленого, тоді як на той час (початок XIX століття) у західній культурі зелений уже сприймають як протилежність червоного, чого не було раніше. Антрополог мав би запитати: що означає «нормальне» сприйняття кольорів і що таке «аномальне» в такому сприйнятті? Він знає, що сприйняття кольорів – явище частково нейробіологічне, а частково культурне; саме тому воно змінюється в часі і просторі й варіюється для різних епох і суспільств. До того ж годі осягнути кольори, не вдаючись до допомоги мови, тобто культури: назва кольору є його невіддільною частиною. Звідси постає питання, що вважати аномальним. У цьому разі було б достатньо говорити про відмінності.
Але що насправді ми можемо знати про ці відмінності? Коли два індивіди перебувають в одній кімнаті, споглядаючи один об’єкт, і їх просять назвати колір, то, навіть якщо обидва вони відповідають «синій», не можна бути впевненим, що вони бачать один і той самий колір. Між реальним кольором, кольором, який сприймають, і кольором, який називають (або репрезентують), втручаються незліченні перешкоди, зовнішні шуми та спотворення.
Так само, чи можна пояснити сліпій від народження людині, що відбувається, коли ми бачимо кольори? Чи можна передати їй відчуття, що означають для людини зрячої поняття «червоний», «зелений», «синій»? Чи можемо ми навіть просто обговорювати цю тему? Чи здатні розмовляти про це дві людини, одна з яких бачить кольори, а інша ніколи не бачила? Чи мають вони якісь загальні уявлення про кольорову сліпоту? Хіба саме формулювання цих запитань, якими цікавилися багато філософів – від Платона до Вітґенштайна, – не виказує повну марність будь-яких розмов про колір?
У цьому сенсі більш промовистим був би приклад із тваринами. Що можна достеменно знати про те, як тварини бачать кольори? Людина сама проводить досліди, сама подає сигнали-подразники, сама спостерігає за поведінкою тварини і сама витлумачує результат. Усі тести, виміри, розрахунки, таблиці аналітичні й інтерпретаційні – їх, урешті-решт, створює, кодує і розшифровує людина. Що ж на їхній основі можливо істинно пізнати про тварин? Зовсім небагато, хіба те, що різні види реагують на одні й ті самі подразники по-різному, що бджіл нібито збуджують одні кольори, а биків – інші, що пугачі та сови, очевидно, можуть розрізняти безліч відтінків сірого, що кролики не люблять синього кольору, а свині – рожевого. Справді, цього обмаль. Та й, крім того, це доволі дискусійно.
Фіолетовий – не для дітей
Кольори відзначаються ще й тим, що стосуються всіх і кожного. Я часто пересвідчувався в цьому під час лекцій перед широкою публікою. Тим часом як щодо інших тем слухачі, коли їм дають слово після виступу оратора, часто мовчать, чи то шаріючись, чи то без особливого зацікавлення або не знаючи, що запитати, тема кольору, навпаки, розв’язує язики, і чуєш тисячі запитань чи спостережень, на які доводиться реагувати. Надто якщо в залі є неминучі психологи-аматори або шукачі архетипів, які обожнюють езотерику, – на цю тему вони можуть говорити нескінченно.
Діти теж не пасуть задніх: тема кольору їм також розв’язує язики і дає бажання говорити безугавно. Мене неодноразово запрошували виступати у молодших класах, і я міг пересвідчитися, наскільки легко розмова про колір (і про тварин) пробуджує цікавість і навіть захоплює малюків. Вони відразу називають свої улюблені кольори, висміюють ті, які їм не подобаються, асоціюють один колір із певним поняттям, інший – з яким-небудь почуттям або переживанням. Символіка кольору вочевидь не є для них таємницею; слухати їх завжди корисно фахівцеві й весело для всіх інших.