І навпаки, білий колір далі втілює ідею безбарвності так, ніби зв’язок між цими двома поняттями, що виник у XV столітті з поширенням друкованої книги і гравюри, зберіг усю свою актуальність: у багатьох сферах, пов’язаних із текстом і зображенням, нульовий ступінь кольору – це білий колір паперу. Але комп’ютери й цифрове зображення вже почали змінювати це уявлення про білий, і скоро останній знову вважатимуть повноцінним кольором. Ним уже кілька десятиліть знову став чорний – для великої кількості художників, дизайнерів і людей, що взагалі працюють із кольором, ба навіть для науковців.
Щодо сірого, то він більше, ніж безбарвний, навіть по той бік безбарвного, втілює в собі нейтральний колір, «хроматично нейтральний», наскільки такий вислів має сенс. З цього погляду відтепер він потягнув за собою всі кольори, що позбавлені яскравості або чистоти, ті, що не наважуються гучно заявити своє ім’я і відтінок, ховаючись у гаму коричнево-сірих, нефарбованих, «природних» і навіть пастельних тонів. Це добре помітно у світі моди, коли щорічно у квітні чи травні на сторінках журналів і в рекламі з’являються слогани на кшталт: «Цього літа поверніть (або спробуйте) колір до вашого життя». Так, ніби кольори кудись поділися! Для дизайнерів, архітекторів, стилістів і декораторів справжні кольори – яскраві: червоний, жовтий, синій, зелений, фіолетовий, помаранчевий; зрідка – чорний або білий, ще рідше – сірий. Далеко не безбарвний, сірий колір, очевидно, ще більше, ніж білий, утілює сьогодні нульовий ступінь кольору або, скоріше, оскільки він не зовсім безбарвний, «перший ступінь».
Інколи він розділяє цю роль із монохромністю. У багатьох сферах – моди, реклами, дизайну – одного кольору, хай би який він був, не досить, аби «створити колір». Для того щоб жити, створювати ефект, щоб «працювати» на повну силу, кольору потрібна гра зіставлень або протиставлень, поєднань, різноцвіття. Сучасному оку здається, що колір насправді наявний тільки там, де є поєднання двох, трьох або ж багатьох кольорів. Хоч і чимало кольорів часом тяжіють до безбарвності. Надмірна різнобарвність убиває колір, як у випадку баночки з кремом для взуття, що дала імпульс моїм роздумам...
У західній культурі сьогодні, як і вчора, протилежності притягуються і з’єднуються, системи перевертаються та ламають кордони, немовби підкреслюючи марноту будь-якого аналізу, якщо не будь-якого дискурсу. Так, ніби кольори завжди й усюди говорять лише до інших кольорів.
Частина замість цілого
На схилку літ мій батько час від часу залишав пансіонат для літніх людей, де він знайшов собі спокій, щоб на кілька днів приїхати до нашого будинку в Нормандії. Дорога та його візити були нетривалими і не потребували великого багажу: досить було однієї валізи. Але батько мав їх дві, зовсім однакові, із сірої тканини, але вздовж кожної зовні йшла вузька смужка чи то для прикраси, чи для міцності. Валізи можна було розрізнити за цією смужкою: одна була зелена, друга – темно-синя. Але батько називав валізи за кольором смужок: сіра валіза із зеленою смужкою називалася «зелена валіза», а валіза із синьою смужкою – «синя валіза». Ідеальна синекдоха: частина заміняє ціле. Сірий колір взагалі не брався до уваги; втім, на відміну від мене, батько зовсім його не любив.
Спершу цей спосіб називання мене трохи шокував і затягував нас із ним у специфічні дискусії про мовні звороти й незбіги між реальним і номінальним кольором. Батько слушно зауважував, що приймання частини за ціле або цілого за частину – справа для мови звичайна й є окремим випадком метонімії. Він нагадував мені про те, що до цього стилістичного прийому вдаються у пресі щодня: «Лондон відкликав посла», «Франція виборола медаль на дистанції 1500 метрів», «У регаті взяли участь тридцять вітрил», «Потяг чмихав їдким димом»... Він мав рацію. Однак я не поступався і віроломно заперечував, що цей мовний зворот може стосуватись і кольорів (царини, на моє переконання, окремої й особливої) валіз (предметів на позір незначних).
Згодом, за кілька років, один документ XVI століття дав мені зрозуміти, що я вочевидь помилявся і що такий спосіб висловлюватися не з’явився тільки вчора. Це був перелік речей, складений двома нотаріусами після проведення інвентаризації гардероба, що залишився по смерті однієї з герцогинь будинку д’Есте, Елеонори, племінниці герцога Ерколе I, яка померла у Феррарі 1527 року. У списку з-поміж іншого перелічено сукні, розсортовані за кольором: шість червоних суконь, чотири сині, три зелені тощо. Утім, завдяки іншим джерелам – хронікам, портретам, монетам, листам – нам відомо, що дівчина завжди носила тільки біле; до того ж саме у такому вбранні вона позує на двох портретах, зокрема, на чудовій картині невідомого художника, що зберігається в музеї Ягеллонського університету в Кракові. Невже нотаріуси помилилися? Невже історикам, які досліджують XVI століття, потрібно припинити довіряти посмертним спискам – документам, які довгий час вважалися надійнішими за багато інших? Ні, нотаріуси не помилились, і їхній список заслуговує на довіру. Просто вони брали частину за ціле і називали сукні принцеси не за їхнім основним кольором, а за кольором поясу, стрічок або інших аксесуарів. У випадку Елеонори д’Есте потрібно розуміти, що «червоне плаття» – це біле плаття з червоним поясом; «синє плаття» – це біле плаття з синіми стрічками і так далі.