І навпаки, для виразу яскравого синього кольору деяких предметів, рослин або мінералів грецькі автори інколи вживають колірні терміни, які не вписуються в синю гаму. Якщо взяти для прикладу квіти: ірис, барвінок (перванш) і волошка можуть характеризуватись як «червоні» (erythros), «зелені» (prasos) або «чорні» (melas). Якщо говорять про море і небо, вони можуть бути будь-якого кольору або відтінку, але їх ніколи не описують як сині. Звідси запитання, що поставили в середині XIX століття: чи бачили греки синій колір? Якщо так, то чи бачили вони його так само, як ми його бачимо сьогодні? На ці запитання деякі науковці відповіли заперечно, висуваючи еволюціоністські теорії щодо здатності бачити кольори: мовляв, люди, що належать до технічно й інтелектуально «розвинених» (або таких, що претендують ними вважатися) суспільств, як-от сучасне західне суспільство, краще здатні розрізняти і називати велику кількість кольорів, аніж ті, що належать до стародавніх або так званих примітивних суспільств.
Ці теорії спричиняли запеклі суперечки аж до Першої світової війни. Біологи й неврологи теж поринули у поєдинок, сприйнявши на свій рахунок питання, які дискутували історики та філологи, і деколи їм вдавалося нав’язати іншим свої погляди. Ті погляди досі мають прихильників, хоча мені вони здаються необґрунтованими (я маю на увазі, наприклад, висновки, зроблені Б. Берліном і П. Кеєм у праці «Basic Color Terms», що була опублікована 1969 року). Вони не лише спираються на туманний і небезпечний етноцентризм (за якими критеріями можна визначити, чи суспільство «розвинене» чи «примітивне»? хто це вирішує?), а й плутають явище зору (здебільшого біологічне) і явище сприйняття (переважно культурне). Крім того, вони забувають або ігнорують відмінність – деколи доволі вагому, наявну за будь-якої доби й у будь-якому суспільстві, притаманну кожній людині – між реальним кольором, кольором, який сприймають, і кольором, який називають. Відсутність синього або неточність його назв у колірному лексиконі давніх греків насамперед має досліджуватися невіддільно від лексики, її формування і функціонування, а також сукупно із системою цінностей, на якій вона базується, і тими суспільствами, які ними послуговуються; але аж ніяк не стосовно нейробіологічного апарату. Колбочки й палички – це одне, а колірні терміни – зовсім інше.
Зоровий апарат давніх греків був такий само, як у людей XXI століття. Але проблеми кольору аж ніяк не зводяться до питань біології чи нейробіології. Якщо стародавні греки нечасто називають синій колір, то це, напевне, через те, що в їхньому повсякденному житті й у світі їхніх символічних уявлень синій не відігравав практично ніякої ролі або, в будь-якому разі, набагато меншу роль, ніж білий, червоний, чорний або жовтий. Це питання не фізіології або нейробіології, а лексики, ідеології, символіки. Людина не живе сама по собі, вона живе в суспільстві.
Зникнення відтінку
Щойно я торкнувся деяких питань, які були розглянуті мною у книжці «Синій. Історія одного кольору», що побачила світ у видавництві «Сей» 2000 року. Це був підсумок двадцятирічних досліджень і багаторічного викладання історії кольору в європейському суспільстві. Безперечно, синій колір не був єдиним предметом моїх розшуків, але став дороговказом для історії кольору в довгій тривалості – від неоліту до кінця XX століття. Книжку непогано сприйняли, вона була перекладена близько п’ятнадцятьма мовами. Утім, на мій превеликий подив, деякі рецензенти звернули свою критику не на ті розділи, якими я залишився найменш задоволений і сам усвідомлював, що вони були написані занадто квапливо, а часом спиралися на другорядні свідоцтва (XVIII–XIX століття, в яких я не фахівець), а на розділи, присвячені давньоримській добі, територію, на якій я почуваюся значно впевненіше і мій розгляд латинських текстів безпосередньо спирався на першоджерела.