Я писав, що в Давньому Римі синій був майже не помітний, як у суспільному житті та матеріальній культурі, так і в релігійних відправах і світі символів. Я додав, що римляни зовсім не любили синій колір – для них це був колір варварів, германців або кельтів – і що в Римі за часів Імперії мати блакитні очі вважали ґанджем: для жінок це була ознака повії, для чоловіків – привід поглузувати. Нарешті, я зазначив, наскільки взагалі непросто віднайти в класичній латині слова, що позначають синій колір: звісно, терміни були, але вони непостійні, неточні, навіть багатозначні; згадати хоча б найпоширеніший – caeruleus. Власне, через це романські мови, що виникли на основі латини, коли створювали свій словник кольорів, обрали для синього два слова, запозичені з інших мов: blеu має німецьке походження, а azur – арабське. Мені здавалося, що з усіх цих питань я висловився цілком чітко і навів докази своїх аргументів. Я ніколи не писав, що в житті римлян не було синього кольору або в Римі не було синьооких, а також буцімто в латинському лексиконі не існувало жодного терміна для позначення цього кольору.
Але саме так це зрозуміли окремі читачі та журналісти – «Пастуро заперечує синій колір у Давньому Римі» – і навіть деякі мої колеги. Всі тріумфально виставляли мені докази моїх «помилок»: фрагменти текстів, археологічні свідоцтва (керамічні вироби, мозаїки тощо), показуючи, що для них відсутність і рідкість – одне й те саме і що нюанси у висловах, зроблених обережно за допомогою часових, частих і кількісних прислівників, за наших днів уже не розуміють і не сприймають.
Приклад із синім кольором у Давньому Римі сам по собі анекдотичний, але він відбиває, як у дзеркалі, спосіб відчувати й розуміти, що не може не тривожити. Читаючи кілька років тому в Женеві курс лекцій з історії фарб в європейському живописі, я пояснював студентам, що в період від середини XVI до XIX століття жовтий колір застосовували доволі скупо: його менше на картинах, ніж червоного, синього, коричневого або чорного. Кілька тижнів згодом у низці робот тих самих студентів я читаю, що в Європі XVI–XIX століть жовтий колір був відсутній у живописі! І навпаки, даючи з іншої нагоди лекцію на близьку тематику для неуніверситетської публіки, знову зауважуючи, що жовтий колір відносно нечасто трапляється у художників XVI–XVII століть, наприкінці лекції чую заперечення з наведенням контраргументів, покликаних довести, ніби у лекції я вирікав самі лише нісенітниці. Тут знову годі висловлюватися нюансовано, показувати явища в їхній відносності або переносити їх у точний контекст. Так, ніби, щоб тебе зрозуміли, потрібно подавати твердження, які були б усеосяжними, абсолютними, однозначними, а будь-яка відповідь на запитання має потрапляти в запитальник, де передбачена лише одна правильна відповідь з-поміж кількох неправильних, або ж вона має пройти «обробку» (ще один жахливий термін!) за допомогою комп’ютерної програми.
У мовному вжитку практично не залишилося місця для змінних, тонкощів, відступів, винятків або вагань. Сумнів уже не є засобом мислення; чуття більше не є засобом дослідження (справді, як запхати чуття у славнозвісний комп’ютер?). Культурний релятивізм став чимось науково некоректним і політично підозрілим. Тільки «так» або «ні», і ніяких «можливо»; «біле» або «чорне», і жодного «сірого», а ще менше «перлинно-сірого» або ж «сизого». Сполучні слова, прислівники відтінків, складнопідрядні та складносурядні речення – відтепер вони обернулися на темні й непотрібні елементи граматики. Такі слова, як «принагідно» (éventuellement) і «ймовірно» (probablement) тепер вважають синонімами, а їхні смислові відтінки більшість наших сучасників уже не відчитує. Натомість уживання таких прислівників, як «абсолютно» і «цілковито», обернулося на пошесть, як і будь-які форми вищого ступеня. У європейських мовах слово «дуже» за наших днів стало одним із найуживаніших і заяложених. Більше немає місця для нюансованого, відносного, неоднозначного.
Звідси, як здійснювати історичні дослідження? Як братися до гуманітарних наук? Як роздумувати про колір і його різновиди? Як говорити про мистецтво та поезію? Як передати почуття, тривогу, нерішучість? Як розповідати про свої спогади й мрії?
Говорити про кольори, не показуючи
Ця книжка, як бачите, не має зображень. І на те є свої підстави. Справді, я досить давно помітив, що можна говорити про кольори, не показуючи їх. Уперше я збагнув це в університеті, де у нас постійно ламався проектор – напевно, найнепокірніший апарат з усіх, що коли-небудь були створені людиною, – через що я часто був змушений імпровізувати й роздумувати про роль кольорів у тій чи тій царині середньовічного мистецтва, не маючи можливості продемонструвати жодного зображення. Відтак – на радіо, де, звісна річ, було неможливо щось показати, але тоді я помітив, що слухачів анітрохи не бентежило прослуховування передачі, присвяченої кольору, впродовж години або навіть довше. Нарешті – у моїх книжках, для яких не завжди були потрібні ілюстрації. Теперішнє видання – теж цьому приклад: хіба читачеві заважає відсутність образів? Як на мене, зовсім ні. Навпаки, я думаю, що кольори – це насамперед поняття, ідеї, інтелектуальні категорії. По-друге, це слова, тобто примхливі ярлики, що змінюються в часі і просторі й часто перебувають на певній дистанції від реальності. Говорячи про колір, ми стаємо заручниками цих слів. І по-третє (тільки після всього вищесказаного), колір – це матерія, світло, перцепції, відчуття.