Така послідовність пріоритетів у визначенні кольору пояснює, чому теорії і класифікації, запропоновані науковцями, чинять незначний вплив на ідеологічні та символічні функції кольору. Також ця послідовність допомагає історику зрозуміти, чому в тому чи тому конкретному суспільстві зміни настільки нечасті й повільні. Кольори – то абстракції: для того щоб існувати, їм не потрібно ставати матеріальними. Часто втілення навіть позбавляє їх деякої емоційної або значущої сили. Тож технічні трансформації, нові матеріали, нові способи освітлення та навіть суспільні зміни чинять обмаль впливу на їхній розвиток. Цей розвиток існує, цього не можна заперечити, але він повільний; і новації ніколи повністю не скасовують того, що їм передувало.
Крім того, кольори стосуються всіх людей, справді всіх. Кожен із нас має уявлення про колір: зовсім не обов’язково показувати, що таке червоний, зелений або жовтий, для того, щоб предметно говорити про них. Навпаки, демонстрація кольору часом заважає розмові, заводить її на манівці до проблеми відтінків, коли глядач чіпляється за певний тон, певне матеріальне втілення, що заважають його духовному розмислу мандрувати неосяжними просторами відчуттів і уяви. Показати колір означає деколи збіднити його. Це, крім того, нерідко означає піддатися оманливим примхам або зрадливості репродукцій, незалежно від їхнього рівня та якості. Безперечно, є сфери, де показувати колір необхідно – це художня творчість, наприклад, – але є безліч інших, де без цього можна обійтися, і то навіть буває корисно. У цьому я переконався, викладаючи. Годі розповісти про твори того чи того художника, не показуючи його робіт: отже, потрібні слайди, хай навіть вони завжди дещо зраджують оригінал. Натомість історію фарб і фарбарів можна викладати, не показуючи ніяких ілюстрацій, починаючи з текстів – регламентованих, технічних, професійних, бухгалтерських. Власне, про історію кольору фарбарі часом можуть розповісти значно більше, ніж художники. Одне – це історія живопису (поза сумнівом, захоплива), але історія кольору – зовсім інше, вона набагато ширша.
Повернемося до влади слів і візьмемо як приклад каталоги торгівлі через бандеролі та посилки, які досліджує мій друг Філіп Фаґо. До 1930-х років вони не супроводжувалися ніякими кольорами, а зображеннями були графічні малюнки; за деякими винятками вони друкувалися чорно-білими. До елітних каталогів додавали зразки, але це було рідко; найчастіше кольори та їхні відтінки лише називали, але не показували. Очевидно, це анітрохи не бентежило декілька поколінь покупців, яким досить було короткого опису і звичайних слів: синій, червоний, зелений, коричневий, сірий, чорний. Інколи зазначали відтінок: темно-синій, світло-сірий, блідо-жовтий, яскраво-червоний. Лексика завжди проста й доступна. Згодом, тобто напередодні та після Другої світової війни, у каталогах з’являється колір, але поки не у вигляді кольорових фотографій, а в формі невеликих палітр, поданих у рамках. Дитиною мене вабили ті палітри: я вирізав їх, колекціонував і наклеював у зошит (на жаль, тепер загублений). Тони на репродукції не відповідали з усією точністю кольору тканин або одягу, але намагалися до них наблизитися. Це намагання відбивалось і в описі, де перелічувалися не лише основні колірні категорії, а наявні в продажу відтінки: відтінок смородини, півонії, абрикосовий, колір мімози, мигдальний, шамуа, горіховий. Словник прагнув до більшої точності, ніж раніше, але насправді стає менш зрозумілим. Деякі формулювання взагалі були відірвані від будь-якої колірної реальності: «Цей виріб запропоновано в таких забарвленнях: “модно-червоний”, “зелений аромат” і “синій Пондишері”!» Навіть тодішнім людям це мало що говорило про запропоновані відтінки червоного, зеленого і синього. Згодом, наприкінці 1950-х, у каталогах з’являється кольорова фотографія, що невдовзі стає всюдисущою. Так вона вивільняє слова: почали частіше використовувати барвисті вислови й образи, які не мають нічого спільного із самим відтінком.