Це відбувалось у західних суспільствах: первісна тріада білий–червоний–чорний домінує вже від неоліту (а може, і раніше) до середини Середньовіччя; потім наперед виходять інші три кольори. Ця зміна стається між XII та XIV століттями. Відтоді стан речей анітрохи не змінився. Попри науковий поступ і розвиток фізико-хімічних теорій, попри відкриття спектра, попри розрізнення основних і доповняльних кольорів, попри відмову час від часу визнавати чорний і білий як повноцінні кольори, Захід далі живе в системі шести кольорів: білий, червоний, чорний, зелений, жовтий, синій. Саме їх відразу згадують діти і люди на вулиці, якщо їх попросити назвати кольори. Після них ідуть помаранчевий, рожевий, фіолетовий, коричневий, сірий, – то лише напівкольори чи радше кольори «другого рангу». Що далі? А далі – нічого, принаймні ніяких справжніх, чітко виокремлених і класифікованих кольорів, лише відтінки й відтінки відтінків.
Така, якщо коротко, еволюція кольорів у Європі й на Заході. В інших частинах світу хроматична історія часто протікає в інших ритмах, за іншими схемами і з багатьма варіаціями. Деякі культури, на відміну від західної, не виокремлюють колірних одиниць, а спираються на їхні властивості. У країнах Чорної Африки аж донедавна важливіше було визначити не те, чи колір червоний, зелений, жовтий або синій, а те, який він: сухий чи вологий, гладенький чи шорсткий, м’який чи твердий, глухий чи лункий. Отож у багатьох африканських мовах колірний словник формується навколо цих властивостей. Там колір не є річчю в собі, а ще менше він становить явище суто зорового сприйняття; його сприймають разом з іншими сенсорними параметрами. Те саме стосується інших регіонів планети, країн Середньої Азії, наприклад, або народів Крайньої Півночі. У цих регіонах західні визначення кольору втрачають свою дієвість.
Ці відмінності між суспільствами є фундаментальними, і про них потрібно завжди пам’ятати, навіть якщо впродовж століть Захід намагався нав’язати всьому світу свої знання, звичаї та системи цінностей. Сьогодні практично на всій планеті утвердилися шість основних кольорів, що були успадковані від далекого або зовсім недавнього минулого. Дати їм визначення неможливо, позаяк, на відміну від кольорів другого рангу, вони не мають жодного природного або предметного зразка. Термінам, які їх позначають, бракує конкретики й обґрунтування.
Тож на завершення ми дамо слово філософу Людвігу Вітґенштайну. Він висловив думку, що, можливо, є найважливішою з усіх, що будь-коли були написані на цю тему. Напевне, саме вона якнайкраще поставить крапку в цій книзі спогадів, єдиним і невловним предметом якої є колір:
Якщо нас запитати: що означають слова «червоний», «синій», «чорний», «білий»? – ми, звісно, можемо відразу показати предмети, які мають ці кольори. Але наша здатність пояснити значення цих слів на цьому й завершується («Bemerkungen über die Farben» [«Нотатки про колір»] 1, 68).
Орієнтовна бібліографія
Загальні ідеї
Birren (Faber), Color. A Survey in Words and Pictures, New York, 1961.
Conklin (Harold C.), « Color Categorization », The American Anthropologist, vol. LXXV / 4, 1973, p. 931-942.
Gage (John), Color and Culture. Practice and Meaning from Antiquity to Abstraction, Londres, 1993 (trad. fr. : Couleur et culture. Usages et significations de la couleur de l’Antiquité à l’abstraction, Paris, 2007).
Gerschel (Lucien), « Couleurs et teintures chez divers peuples indoeuropéens », Annales E.S.C., 1966, p. 608-663.
Indergand (Michel) et Fagot (Philippe), Bibliographie de la couleur, Paris, 1984-1988, 2 vol.
Junod (Philippe) et Pastoureau (Michel), dir., Regards croisés sur la couleur du Moyen Âge au xxe siècle, Paris, 1994.
Meyerson (Ignace), dir., Problèmes de la couleur, Paris, 1957.
Pastoureau (Michel), Bleu. Histoire d’une couleur, Paris, 2000.
Pastoureau (Michel), Noir. Histoire d’une couleur, Paris, 2009.
Pastoureau (Michel) et Simonnet (Dominique), Le Petit Livre des couleurs, Paris, 2006.
Portmann (Adolf ) et Ritsema (Rudolf ), dir., The Realms of Colour. Die Welt der Farben, Leyde, 1974 (Eranos Yearbook, 1972).
Pouchelle (Marie-Christine), dir., Paradoxes de la couleur, Paris, 1990 (numéro spécial de la revue Ethnologie française, t. 20/4, oct.-déc. 1990).
Tornay (Serge), dir., Voir et nommer les couleurs, Nanterre, 1978.
Vogt (Hans Heinrich), Farben und ihre Geschichte, Stuttgart, 1973.
Zahan (Dominique), « L’homme et la couleur », dans Jean Poirier, dir., Histoire des moeurs, t. I, Les Coordonnées de l’homme et la Culture matérielle, Paris, 1990, p. 115-180.
Лексика й особливості мови
André (Jacques), Étude sur les termes de couleurs dans la langue latine, Paris, 1949.
Baum (Maggy) et Boyeldieu-Duyck (Chantal), Passepoil, piqûres, paillettes. Dictionnaire de fil, d’aiguilles et d’étoffes, préface de Lydia Flem, Paris, 2008.