— Не бійтеся, хлопці! Нічого поганого я вам не зроблю!
Він присів на велику бухту линви попід щоглою, заплющив очі, бо сонце сліпучо світило в обличчя, кілька раз глибоко вдихнув повітря й, поляпавши себе по кишенях, засмучено згадав:
— Моя люлька!
Міхаел дістав зі своєї кишені мотористову люльку. Вона випала в Анте з рота, коли той упав на палубу, а Міхаел підібрав ту люльку й заховав.
Анте вдячно поглянув на хлопця, набив люльку тютюном і припалив. Потім заговорив тихо, наче сам до себе. Хлопці підступили ближче, а потім один за одним посідали просто на палубі, здивовано слухаючи історію людини зі шрамом.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
розповідає про контрабандистську зграю з «Метеора» та про життя людини зі шрамом
— Отже, завдяки щасливому випадкові (хоч, правду кажучи, цей випадок важко назвати щасливим) я опинився серед вас, дорогі мої хлопчики… — почав свою оповідь Анте. — Ви для мене — щирі друзі, мої рятівники, я вірю, що вас мені послала сама доля. За молодих років я був такий, як і ви. Мешкав у місті, мав батька й матір, які любили мене та опікувалися мною, ходив до школи, потім учився далі й став капітаном. Ви дивуєтеся. Так, був я справжній капітан, такий, яких ви, мабуть, бачили на пароплавах, — у гарній синій морській формі з золотими нашивками, в кашкеті, оздобленому золотом. Я був молодий, вродливий, енергійний, але страшенно легковажний. Жадоба до грошей запаморочила мені голову. Забаглося мені стати багатим, неймовірно багатим, таким, як оті американські мільйонери, що живуть з кривавих мозолів своїх робітників. Забаглося стати можновладним, піднестися над усіма, мати багато-багато грошей та багато кораблів, щоб інші працювали за мене, збільшуючи моє багатство… І я вдався до шахрайства. До звичайнісінького неприхованого шахрайства. Я общитував матросів, які отримували платню, меншу за мою в десятки разів. Але грошей тих мені однаково не вистачало. А згодом моє шахрайство було викрито, й мене нагнали зі служби.
Незабаром у місті я познайомився з тими людьми, котрих ви оце покинули на острові.
Вони теж шукали легких зарібків і бралися до будь-якого, хай і найганебнішого, ремества, аби тільки загребти грошики — не добром, так силою. Всі вони вже по кілька разів сиділи у в'язниці за шахрайство, крадіжки та розбій. Я завів з ними дружбу, й вирішили ми вдатися до пачкарства.
Перш за все нам треба було дістати гроші на корабель. І ось у портовім шиночку ми організували справжній картярський дім, заманювали до нього моряків і вигравали в них усенькі гроші. Саме в цей час у порту продавався «Метеор», яким цікавилось чимало покупців. Отут нам і нагодився твій батько, Іво. Тепер я вже знаю, що то був твій батько, — ти мені його дуже добре змалював. Ми дізналися, що він має при собі багацько грошей, заманили його до себе, мало не силою всукали йому карти й почали грати, потай доливаючи йому в склянку п'янливу суміш. Ще не минула й ніч, а твій батько не мав уже жодного динара. Тож замість твого батька «Метеор» купив я, й відтоді почалося наше одчайдушне життя на морі. Ми були дуже спритні — до останнього дня ніхто, крім оце вас, і гадки не мав, що ми займаємося контрабандою. Лише один раз нас зупинив посеред моря патрульний човен митної сторожі. «Метеор» саме вщерть було наладновано контрабандою. Тоді це нам не минулося б, якби ми… Усе сталося так: корабель ми, звісно, зупинили, обидва митники зійшли до нас на палубу, ми їх там убили… Човен їхній затопили, а трупи зашили в парусину, прив'язали до них залізяччя й кинули в море…
Анте затулив долонями обличчя й увесь затремтів. Потім, трохи опанувавши себе, повів далі:
— Ще тільки ми здалеку забачили той патрульний човен, мої приятелі поклали, що порішать митників. Я був проти вбивства, просив їх, благав… Проте воно таки сталося…
Відтоді вдень і вночі перед очима в мене стояли забиті митники, я втратив спокій, совість мене геть замучила. Безперестань переслідував мене й погляд твого батька, в якого ми так підступно загарбали гроші…
Моє серце ятрили сумніви: чи залишитися довіку злочинцем, чи віддати себе в руки правосуддя? Отак і вагався я поміж добром та злом…
Аби ви тільки знали, хлопці, як я радів, урятувавши двох із вас під час шторму! І ось, коли ви своєю появою в печері завели було нас у безвихідь, я заприсягся сам собі, що порятую вас од Лоренцо. Чого б це мені не коштувало.