Удалині забовванів Чайчин острів.
Ось уже ясніють у затоці білі рибальські хатини.
Мотор невтомно співає сталеву, дзвінку пісню. Пісню праці й снаги.
Хлопці щось вигукують і теж співають.
Юст дивиться на тих хлопчаків і згадує свої молоді роки. Дарма що не повернути тих літ, він бачить, як підростає нове покоління, й вірить: кращою буде їхня доля. І від цих думок Юст наче сам молодіє…
«Синя чайка» гордовито заходить у затоку.
Сьогодні — неділя.
Рибалки, сидячи на пристані, попахкують люльками й дивуються: чого потрібно такому пишному кораблеві в цій убогій затоці?
Прибережні скелі відлунюють дудніння мотора, і от уже все, що є живого в селищі, дослухається до цієї дивної музики. На кораблі звивають білі вітрила, матроси збіглися на баці й махають руками.
І раптом рибалки бачать напис на борту корабля: «Синя чайка»… — Жінки здіймають галас, стрімголов летять навстріч вітрильникові. Вони вже помітили на палубі своїх хлоп'ят. Радісний крик злітає до неба. Мотор стихає. Корабель повільно підпливає до причалу.
«Синя чайка» кинула якір.
