Сценка, звичайно, не видумана, а навіяна Гоголю реальними фактами народного побуту. Це — один з прикладів викривального хору, подібного до тих, про які розповідає цитований вище стародавній автор. Театралізований виступ (у Гоголя частина парубків розмалювала собі обличчя, поприв’язувала бороди, наділа навиворіт кожухи) викликає загальний інтерес і сміх на адресу правителів сільської громади. А з другого боку, помста сміхом утримує від інших способів розправи, може, і неможливої, якщо супротивник сильніший.
В народному українському вжитку такі хорові пісні зустрічаються часто. Глузливі пісні входили, наприклад, в складне купальське дійство[3]. В пісенній формі парубки ведуть задирливу сварку з дівчатами. Парубки висміюють дівчат, які граблями витягають сучку, що впала в казан з борщем. А дівчата сміються над Корнійком, який везе Христю на торбині, або над Кононом, який «причепив жорна до пояса, а сам полетів під небеса, вгорі летить, крупи дере, а куди стане, опалає, сучку доїть, кашу варить, своїй дівчині живіт парить» і т. п.
Розкривши будь-яку комедію Арістофана, побачимо, що хору в ній належить досить важливе місце. Хор, як і в наших купальських та інших танкових іграх, ділиться на два півхори. Один — стверджує, другий заперечує; виникає змагання, по-грецьки — агон, — неодмінна частина майже кожної комедії. В комедії Арістофана «Лісістрата» старі чоловіки, що охороняють місто і є прихильниками війни, сперечаються з жінками, поборницями миру. Жінки оволоділи міською фортецею (Акрополем). Діди приходять із хмизом і жаровнями, щоб підпалити ворота фортеці; жінки заливають вогонь водою. Перегукуються дві групи:
Зовсім, як у старовинній, ще із загальнослов’янських часів, грі «сіяння проса», де дівочий хор перегукується з парубоцьким;
У фольклорі всіх народів такі суперечки двох хорів — часте явище. Сперечається Весна з Зимою, Масниця з Постом і т. ін.
Від стародавнього «коммоса» запозичила комедія цю форму сперечання, «агона». Звідти ж, від народних святкових ігор, беруть свій початок фантастично-химерні переодягання і заключні танці та пияцтва, на зразок тих, якими кінчаються комедії Арістофана «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата». Звідти ж походить і та неможлива ні на якій іншій сцені свобода і відвертість вислову, що не соромиться назвати всі речі своїми іменами, не вибирає слів при знущанні з того, що хоче осміяти автор. Час весняного сільського свята — це час, хоч і недовгого та удаваного, але цілковитого звільнення з-під влади буднів, з-під ярма соціальних відносин. Тут наймит може безкарно висміяти господаря, тут бідняки можуть збиткуватися над сільськими багатіями і представниками влади так, як в інший час вони ніколи не насмілилися б. Свято весняного Діоніса — свято свободи: цю свободу висловлювання — правда, не завжди безкарного — зберегла і стародавня аттічна комедія.
Змагання хорів у ній художньо організовані. Хор, що складається з 24 осіб, поділений пополам на два півхори. Починає перший: його пісня називається ода. Продовжує другий: це антода. Іноді слідом за короткою піснею хору йде виступ заспівувача («корифея» — провідці хору), що за розміром вірша зветься анапестом. За ним знову йдуть ода і епіррема (виконуються речитативом), далі антода другого півхору і аптепіррема його корифея і т. ін. В багатьох комедіях ми зустрічаємо ще один особливий виступ хору, так звану парабазу. Після того, як основна лінія сюжету з’ясувалась, діалог на деякий час припиняється; хор повертається обличчям до глядачів і в своїй пісні або розповідає про наміри комічного поета, про його заслуги, або прославляє богів рідної землі, або прямо говорить про ті недоліки суспільного життя, проти яких спрямував поет зброю свого сміху.
3
В ніч перед Іваном Купалом (свято Івана Предтечі), 24 червня за старим стилем, стрибали через вогонь, влаштовували ігри, співали пісні.