Ніколь. Пані правду кажуть. Я не зможу додержувати в господарстві порядку, якщо тут швендятиме така сила всякого люду. Понаносять сюди на підошвах болота мало не з цілого міста, а бідній Франсуазі — робота! Вона геть змучилася, натираючи щодня підлоги після ваших славнозвісних учителів, які до нас учащають.
Пан Журден. Ой Ніколь, гляди! Ну й служниця ж у нас! Проста селючка, а така гостра на язик!
Пані Журден. Ніколь має рацію. А розуму в неї більше, ніж у тебе. Ну, скажи, будь ласка, нащо тобі здався вчитель танців у твої роки?
Ніколь. А отой довготелесий фехтувальник? Цілий будинок здригається, коли він гупає ногами… І незчуєшся, як він усю підлогу нам у залі повивертає.
Пан Журден. Цитьте ви, і покоївко, і жінко!
Пані Журден. Може, ти хочеш вивчитися танцювати на старість, коли тобі вже ноги відбере?
Ніколь. Може, вам заманулося когось убити?
Пан Журден. Цитьте, я вам кажу! Нічого ви не тямите — ні одна, ні друга. Вам і не збагнути, які це дає переваги.
Пані Журден. Ти подумав би краще, як дочку заміж віддати: вона в нас якраз на порі.
Пан Журден. Я подумаю про це, коли нагодиться добра партія для неї, а тим часом хочу думати про те, щоб самому дечого хорошого навчитися.
Ніколь. Я чула, пані, що вони, щоб ситіша юшка варилася, ще й учителя філософії собі найняли.
Пан Журден. Авжеж. Я хочу розуму набратися, щоб не пасти задніх у пристойному товаристві.
Пані Журден. А чи не пішов би ти краще до школи, щоб тебе там добре відшмагали на старості літ?
Пан Журден. А чому б то й ні? Я б з радістю дозволив відшмагати себе отут при всіх хоч і зараз, аби тільки знати все те, чого вчать у школі!
Ніколь. Так, так. Оце б вам добре кісточки розім’яло.
Пан Журден. Атож.
Пані Журден. Все це, ох, яке потрібне, щоб вести наше господарство!
Пан Журден. А щоб ти знала! Ви обидві міркуєте собі, як дві курки, і мені сором, що ви такі темні. Ось, приміром (до пані Журден), чи знаєш ти, що ти зараз кажеш?
Пані Журден. Ще б пак! Дуже добре знаю, що кажу до діла і що тобі треба почати жити іншим ладом.
Пан Журден. Не про це мова. Я тебе питаю, що то за слова, що ти їх допіру сказала.
Пані Журден. Розумні слова, а твоя поведінка дуже нерозумна.
Пан Журден. Кажу ж тобі, не про це мова. Я тебе ось про що питаю: те, про що я з гобою розмовляю, те, що я тобі зараз кажу, — що це таке?
Пані Журден. Дурниці.
Пан Журден. Ба ні. Не так… Те, що ми обоє говоримо? Вся наша з тобою розмова?..
Пані Журден. Ну?
Пан Журден. Як це зветься?
Пані Журден. Про мене, називай як хочеш.
Пан Журден. Це — проза, неосвічена ти жінко!
Пані Журден. Проза?
Пан Журден. Еге ж, проза. Все, що проза — то не вірші, а все, що не вірші — то проза. Чула? Одне слово — наука! О!.. (До Ніколь). А ти, чи ти тямиш, як треба стулити губи, щоб вимовити у?
Ніколь. Що таке?
Пан Журден. Атож. Що ти робиш, коли кажеш у?
Ніколь. Що?
Пан Журден. А спробуй лишень сказати — у.
Ніколь. Ну, у.
Пан Журден. Що ти робиш?
Ніколь. Кажу у.
Пан Журден. Гаразд, але коли ти кажеш у, то що ж ти робиш?
Ніколь. Я роблю те, що ви мені наказуєте.
Пан Журден. Ох! Ну й рахуба, коли маєш справу з дурноверхими! Ти витягаєш губи вперед і наближаєш верхню щелепу до нижньої. У — ось, бачиш? Я роблю гримасу — у.
Ніколь. Та й ловко ж!
Пані Журден. Чудасія, та й годі!
Пан Журден. Ви б ще й не таке сказали, коли б побачили о або да, да і фа, фа!
Пані Журден. Що це за нісенітниця?
Ніколь. Кому це потрібне?
Пан Журден. Як же вони мене дратують, оці дурелі!
Пані Журден. Вижени ти всіх отих панків з їхніми дурощами.
Ніколь. А особливо того, довготелесого фехтувальника: де не пройде по хаті, там і насмітить.
Пан Журден. Ти ба! їм учитель фехтування не припав до серця! А ось я тобі зараз доведу, що ти нічогісінько не тямиш. (Наказує подати собі рапіри, і одну з них дає Ніколь). На, тримай. Стій рівно! Коли хочеш колоти квартою, то треба зробити так, а коли хочеш колоти терсом, то треба зробити так. Це найвірніший засіб, щоб тебе ніколи не вбили, а коли б’єшся з ким-небудь, то найважливіше знати, що тобі не загрожує небезпека. Ану лишень спробуй, кольни мене разочок!