Ніколь. Ну ось, маєте! (Кілька разів коле пана Журдена).
Пан Журден. Помалу! Ей, ти! Ой! Обережно!.. Хай тобі чорт, негіднице!
Ніколь. Ви ж самі звеліли колоти.
Пан Журден. Звелів, але ти почала колоти мене терсом, замість того щоб колоти мене квартою, і ти не маєш навіть терпіння почекати, поки я відіб’ю удар.
Пані Журден. Та ти зовсім з глузду з’їхав, чоловіче! Чи чувано таке! І всі вигадки почалися в тебе відтоді, як ти з отими аристократами злигався.
Пан Журден. Якщо я вітаю в моїй господі аристократів, то це свідчить тільки про те, що я маю витончений смак. Далеко розумніше знатися з ними, ніж приятелювати з твоїми міщанами.
Пані Журден. Нічого й казати! Велику ти маєш користь від знайомства з шляхетними панами! А особливо від того красунчика графа, яким ти так захопився, що й розум втратив!
Пан Журден. Цить мені! Подумай перш, ніж маєш щось сказати. А чи знаєш ти, жінко, що ти зовсім не знаєш, про кого ти говориш, коли ти говориш про нього? Це дуже висока особа, далеко значніша, ніж ти собі уявляєш, — справжній вельможа; він розмовляє з самим королем так само, як оце я з тобою. Хіба ж це не велика честь для мене, що така вельможна особа так до мене вчащає, називає мене своїм дорогим другом і вважає мене собі за рівню? Нікому й на думку не спадає, які послуги він мені робить, а при всіх він буває такий ласкавий до мене, що мені аж самому стає незручно.
Пані Журден. Еге ж, він робить тобі послуги, він до тебе ласкавий, але за те ж і грошенята в тебе позичає.
Пан Журден. Ну то й що! Хіба ж те не робить мені честі, що я позичаю гроші такій вельможній людині? Та чи ж можу я не зробити такої дрібнички для людини, що зве мене своїм дорогим другом?
Пані Журден. А той вельможний пан, що він робить для тебе?
Пан Журден. Ого-го! Всі здивувалися б, якби довідались.
Пані Журден. А саме?
Пан Журден. Годі! Цього вже я не скажу. Досить з тебе й того, що коли я й позичив йому грошей, — він поверне мені свій борг увесь до останнього су, і то дуже скоро.
Пані Журден. Овва! Дожидайся!
Пан Журден. Побачиш. Він же мені сам сказав.
Пані Журден. Атож, атож, наставляй кишені.
Пан Журден. Він дав мені шляхетне слово честі.
Пані Журден. Брехня!
Пан Журден. Та невже? Ну, та й уперта ж ти, жінко! А я тобі кажу, що він додержить свого слова, я цього певний!
Пані Журден. А я певна, що ні! І всі його милі розмови тільки для того, щоб якнайкраще пошити тебе в Дурні.
Пан Журден. Замовкни! Та ось і він сам.
Пані Журден. Цього ще бракувало! Напевне, знову прийшов позичити в тебе грошей. Дивитися на нього гидко!
Пан Журден. Замовкни, кажу тобі!
Дорант. Мій дорогий друже, пане Журдене, як ся маєте?
Пан Журден. Дуже добре, ваша вельможність. Милості прошу до господи.
Дорант. А пані Журден як поживає?
Пані Журден. Пані Журден живе собі як може.
Дорант. О! Пане Журдене, яке ж на вас розкішне вбрання!
Пан Журден. Атож. Ось гляньте.
Дорант. В цьому костюмі ви виглядаєте чудово. В нас при дворі не знайдеться жодного юнака, що мав би таку струнку постать, як ви.
Пан Журден. Хе-хе!
Пані Журден (набік). Знає, як підійти!
Дорант. Ану ж бо, поверніться! Дуже елегантно!
Пані Журден (набік). Еге ж, однаковий дурень — що ззаду, що й спереду.
Дорант. Слово честі, пане Журдене, я страх як скучив за вами! Знаєте, з усіх моїх знайомих ні до кого не почуваю я такої пошани, як до вас: саме сьогодні ранком я говорив про вас у королівській спочивальні.
Пан Журден. Я не вартий такої честі, вельможний пане. (До пані Журден). В королівській спочивальні!
Дорант. Надіньте ж капелюха.
Пан Журден. Вельможний пане, з глибокої пошани до вас…
Дорант. Боже мій, та надіньте ж! Прошу вас, без церемоній.
Пан Журден. Вельможний пане…