Маскаріль (несподівано скрикуючи). Ай! Ай! Ай! Помалу, помалу! Бий мене сила божа, панночки, так же не можна! Не знаю, на яку ступити, — ваше, поводження збаламутило мене… О, це нечесна гра!
Като. Що сталося? Що з вами?
Маскаріль. Боже милий! Обидві дами одночасно повстали проти мого серця! Атакувати мене і з правого, і з лівого боку! Ах! Та це ж суперечить міжнародному праву. Наші сили нерівні, і мені доведеться кричати: «Пробі! Гвалт!»
Като. Треба віддати йому належне — в нього якась особлива манера висловлювати свої думки.
Мадлон. В нього такий дивний-предивний розум!
Като. У вас полохлива уява: ви більше відчуваєте страх, ніж справжній біль, і серце ваше волає, хоч його ще й не поранено.
Маскаріль. Та де там, сто чортів! Адже ж його вже потрощено з голови до п’ят!
Маротта. Панно, там вас бажають бачити.
Мадлон. Хто?
Маротта. Віконт де Жодле.
Маскаріль. Віконт де Жодле?
Маротта. Так, пане.
Като. Хіба ви його знаєте?
Маскаріль. Це мій найкращий друг.
Мадлон. Мерщій просіть його сюди.
Маскаріль. Ми з ним давненько вже не бачились, і мене дуже тішить ця випадкова зустріч.
Като. Ось він.
Маскаріль. А, віконте!
Жодле (обнімаючись із Маскарілем). А, маркізе!
Маскаріль. Який же я радий, що довелось зустрітися з тобою!
Жодле. Який же я щасливий, що бачу тебе тут!
Маскаріль. Ну ж бо, обнімімося ще раз, прошу тебе.
Мадлон (до Като). Любонько, слава про нас починає ширитися по місту; ось уже й великосвітські особи знайшли дорогу до нашої господи.
Маскаріль. Шановні панни, дозвольте мені відре? комендувати вам цього щляхетного добродія; слово честі, він вартий знайомства з вами.
Жодле. Справедливість вимагає, щоб вам віддавали належне, а ваші принади поширюють свої суверенні права на людей всіляких звань.
Мадлон. Ви доводите вашу чемність до краю лестощів.
Като. Цей день буде позначено в нашому календарі як найщасливіший.
Мадлон (до Альманзора). Слухайте-но, хлопче, скільки разів вам треба повторювати? Невже ви не бачите, що є потреба в примноженні крісел?
Маскаріль. Не дивуйтеся, що у віконта такий непоказний вигляд: він щойно підвівся з постелі після тяжкої хвороби, яка вимучила його так, що він схуд і зблід на виду, — ось як бачите.
Жодле. Це плоди безсонних ночей при дворі та виснажливих бойових походів.
Маскаріль. А чи знаєте ви, ясні панни, що віконт — один з найхоробріших мужів нашого століття? Він хвацький рубака!
Жодле. Ви, маркізе, ні в чому переді мною не поступитесь. Ми добре знаємо, на що ви здатні.
Маскаріль. Це правда, ми з вами бували в бувальцях.
Жодле. І в таких місцях, де бувало дуже жарко.
Маскаріль (поглядаючи на Като й Мадлон). Атож, а проте не так жарко, як тут. Хи-хи-хи!
Жодле. Ми з ним познайомилися; в армії; коли ми побачилися вперше, він командував кавалерійським полком на мальтійських галерах.
Маскаріль. Атож, проте ви служили там ще до того, як я туди приїхав; пригадую, я був тоді лише молодшим офіцером, коли ви вже командували двома тисячами кавалеристів.
Жодле. Війна — чудова річ, але, правду кажучи, в наш час при дворі мало цінують таких служак, як ми з вами.
Маскаріль. Ось чому я й хочу почепити мою шпагу на кілочок.
Като. Щодо мене, то я відчуваю невимовну ніжність до військових!
Мадлон. Я теж їх люблю, але вимагаю, щоб у них із хоробрістю поєднувався розум.
Маскаріль. А пригадуєш, віконте, того півмісяця, що ми його захопили з тобою у ворога при облозі Арраса?
Жодле. Та який там півмісяць? То ж був цілий місяць, цілісінький!
Маскаріль. Мабуть, твоя правда.
Жодле. Ще б пак! Хто-хто, а я те добре пам’ятаю, сто чортів! Мене саме тоді поранило в ногу гранатою, ще й досі видно рубці. Ось помацайте, зробіть ласку! Ви побачите, яка там була здоровенна рана.