Шарлотта. Одне слово, я тебе люблю, скільки можу; а коли ти невдоволений, можеш полюбити собі яку іншу.
П’єро. Отакої! Чи я ж того не казав? Коли б ти мене любила, хіба сказала б ти мені отаке?
Шарлотта. То чого ж ти мені голову морочиш?
П’єро. Стонадцять чортів! Та що ж я тобі лихого роблю? Я тільки прошу, щоб ти була приязніша до мене.
Шарлотта. Ну, то не чіпай мене, постривай трохи і не підганяй. Може ж, воно й прийде само, отак раптом, коли ми покинемо об тім думати.
П’єро. То перебиймо ж руки, Шарлотто!
Шарлотта (подаючи руку). Гаразд, згода!
П’єро. Обіцяй же мені, що ти таки покохаєш мене міцно-преміцно.
Шарлотта. Зроблю все, що зможу; та тільки треба, щоб воно прийшло само собою. Глянь, П’єро, чи це не отой самий добродій?
П’єро. Атож, це він.
Шарлотта. Ах, боженьку ж мій, який же він гарнесенький! Ото було б шкода, коли б він утопився!
П’єро. Я зараз повернуся; піду вип’ю жухлик винця, щоб підживити душу та трохи отямитися після тієї, халепи, в яку я був ускочив!
Дон Жуан. Нам не пощастило, Сганарелю: цей несподіваний шквал перекинув у море разом з нашим човном і наші плани; але, сказати тобі правду, ота селяночка, що я на неї тут натрапив, потішила мене, — вона така чарівлива, що весь жаль мій минувся безслідно, і я не шкодую більше, що ми зазнали такої невдачі. Не слід випускати те серденько з рук, тож я й зробив уже все для того, щоб мені не довго довелося обмежуватися самими зітханнями.
Сганарель. Признатися, пане, дивуюся я на вас. Ще не отямилися ми після тієї смертельної небезпеки, а ви, замість того щоб скласти небові дяку за ласку, що воно її нам вчинило, знову намагаєтеся стягти на себе його гнів вашими повсякчасними фантазіями, та вашими любуваннями, та милу…
Дон Жуан свариться на нього.
Та годі-бо вам, шахраю ви неприторенний, ви й самі не тямите, що базікаєте, а господар ваш тямить, що він робить. Ходімо!
Дон Жуан (помітивши Шарлотту). От тобі й на! Звідки взялася ще й ця селяночка, Сганарелю? Чи бачив ти коли таку красуню? І чи не здається тобі, скажи-но мені, що ця аж ніяк не гірша за ту першу?
Сганарель. А звісно. (Набік). Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову…
Дон Жуан (до Шарлотти). Якому щасливому випадкові маю я дякувати, красуне, за таку приємну зустріч? Як?! Та невже ж отут, у сільській місцевості, серед цих дерев та скель, можна раптом натрапити на таке чарівне створіння, як ви?
Шарлотта. Як бачите, пане.
Дон Жуан. Ви з цього села?
Шарлотта. Так, пане.
Дон Жуан. Ви тут і живете?
Шарлотта. Так, пане.
Дон Жуан. А ваше ім’я?
Шарлотта. Шарлотта, до ваших послуг.
Дон Жуан. Ах, яка вродлива! А очі, очі!.. Так і проймають!..
Шарлотта. Ой паночку! Ой, як же мені соромно!..
Дон Жуан. О, не треба соромитись, адже вам кажуть тільки правду! Сганарелю, ну, що… Чи бачив хто коли таку красу? Поверніться трошки, прошу вас. Ах, яка чудова талія! Підведіть трошечки голівку, будьте такі ласкаві. Ах, яке чарівне личко! Розкрийте ваші очі… Ширше, ширше! Ах, які ж вони прекрасні! Дозвольте мені глянути на ваші зубки. Ах, вони створені для кохання! І які спокусливі ці уста!.. Я в захваті! Ніколи ще не бачив я такої привабливої особи…
Шарлотта. Пане, ви дуже ласкаві, та тільки чи не глузуєте ви з мене…
Дон Жуан. Чи ж можу я з вас глузувати? Боже мене борони! Я надто вас кохаю і кажу від щирого серця.
Шарлотта. Красненько вам дякую, коли так.
Дон Жуан. Немає за що, я не заслуговую вашої подяки; за все, що я кажу, ви маєте дякувати не мені, а єдино тільки вашій чудовій вроді.
Шарлотта. Пане, все це надто хороше сказано задля мене, а мені й розуму не вистачить, щоб відповісти вам як слід.
Дон Жуан. Сганарелю, поглянь на її ручки…
Шарлотта. Та годі-бо вам, пане, вони чорні, як не знати що!
Дон Жуан. Ах! Та хіба ж можна таке казати? Ці ж ручки найкращі. в світі! Дозвольте мені їх поцілувати, прошу вас.
Шарлотта. Ой паночку, то для мене забагато честі! Коли б я була знала про те раніше, я б їх хоч у висівках помила.
Дон Жуан. Так-так… А скажіть-но мені, чарівна Шарлотто, ви, звичайно, ще не одружені?