Філінт
А скільки грації!
Альсест
(тихо)
Бодай на неї біс!
Оронт
(до Філінта)
Поблажливості ви явили забагато.
Філінт
Ні, щиро я казав.
Альсест
(тихо)
Зарізав без ножа ти!
Оронт
(до Альсеста)
А з вами, пане мій, умова в нас була:
Одверта, сказано, огуда чи хвала.
Альсест
Тут справа нелегка і делікатна, пане.
Поетам раз у раз поблажливість бажана,
А правда інколи не до вподоби їм.
Розмову мав колись я з віршником одним
(Не назову його). Сказав я без вагання,
Що треба гамувать охоту до писання,
Що рими, зліплені при нагоді дрібній,
Не слід поквапливо нести на суд людський,
Що той, хто вірші всім і кожному читає,
В смішне становище частенько потрапляє.
Оронт
Мій пане, хочете сказати ви мені,
Що помилився я, коли почав…
Альсест
Ні, ні!
Йому доводив я, що творами пустими
Лиш репутацію калічимо собі ми,
Бо люди, як на суд беруть вони кого,
Найперше огріхи підхоплюють його.
Оронт
Виходить, — вартий я за мій сонет догани?
Альсест
Я цього не кажу. Йому навів я, пане,
Багато прикладів, як хіть ота до рим
Людей знеславлює…
Оронт
Ви натякнули цим,
Що недоладного я написав сонета?
Альсест
Я цього не кажу… «На біса ви в поети,
Панове, пнетеся? — так я йому сказав. —
Навіщо пхати в друк усе, що написав?
Лиш тим прощаємо ми віршики без змісту,
Сяк-так ізліплені, хто з того має їсти.
Сверблячку марну ви в собі переборіть
І з мазаниною на люди не спішіть.
Задовольняйтеся, як при дворі ви в шані,
В повазі… Справді-бо, чудне ото бажання —
Доконче з книгами виходить на базар,
Письменних там юрбу збільшаючи нездар», —
Так того віршника я умовляв, мосьпане.
Оронт
Хто ж на такі думки розумний не пристане?
Та я про свій сонет хотів би гадку знать.
Альсест
Найкраще б вам його з шухляди не виймать!
Признаюся — взірці ви мали щонайгірші,
І неприродністю одгонять ваші вірші.
Що має значити: прихильність у речах?
Як штучно сказане оте: скупі в дарах!
ІЦо за фальшива гра: надія й безнадія!
Коли хто простоту цінує й розуміє,
То мусить визнати, що тут її нема
І що виразності шукати теж дарма.
Аж страшно здумати, як зіпсувався нині
Смак у письменників. Давніші покоління,
Хоч різних тонкощів у віршах не плели,
А серце зрушити і схвилювать могли,
Таку от пісеньку хоч би скомпонувавши,
Як ця, що я собі її курничу завше:
Коли б король мені давав
Париж, свою столицю,
Але з коханою за те
Я мусив розлучиться, —
Сказав би так я королю:
«Спасибі вам велике,
Та, гей! Тієї, що люблю,
Не кину я довіку».
Хай рима бідна тут, хай красних мало слів, —
Я цеї співанки оддати б не хотів
За все, що публіка сучасна вихваляє:
Сама-бо тут любов до серця промовляє.
Коли б король мені давав Париж, свою столицю,
Але з коханою за те
Я мусив розлучиться, —
Сказав би так я королю:
«Спасибі вам велике,
Та, гей! Тієї, що люблю,
Не кину я довіку».
От де поезія і щирість почувань!
(До Філінта).
Так, пане, смійтеся! Я можу без вагань
Для цього віршика забути пишні фрази,
Манірних витівок підроблені алмази.
Оронт
А я скажу проте: сонет мій хоч куди.
Альсест
Вам до вподоби він, і тут нема біди:
Свої пишатися ви маєте підстави,
А я по-своєму гадати маю право.
Оронт
Чувати й похвали доводилось мені.
Альсест
Так, від облесників — чому ж би пак і ні!
Оронт
Ви певні, що умом усіх перевершили!
Альсест
Коли б хвалив я вас, то й ви б мене хвалили.
Оронт
Ат, обійдуся я без вашої хвали!
Альсест
І зовсім слушного ви висновку дійшли.
Оронт