Шляхетний над усіх, розумний та правдивий…
Альсест
Даремне похвали складаєте мені ви.
Скажу по щирості: за них я вдячний вам,
Та справу дивну цю розплутаю я сам.
Хоч серце в вас жалем глибоким оповите,
Нічим не можу я за жаль цей відплатити,
І як солодкої настане помсти час,
Що в виборі своїм спинюсь я не на вас.
Арсіноя
От як, добродію! Це, далебі, чудово!
Ви певні, що я жду лише на ваше слово,
Щоб з вами під вінець без роздуму піти,
Що кращої нема для мене і мети.
Але довідатись уже вам треба, мабуть,
Що крам збракований ніяк мене не вабить,
І гордощі свої покинути смішні.
У парі з вами жить, мосьпане, не мені.
Оддайте ліпше їй і серце ви, і руку…
Удвох прегарну ви утворите сполуку.
Альсест
(до Селімени)
Що ж, пані… Слова я ще й досі не казав
І на чергу свою терпливо дожидав,
Уста німотою скувавши кам’яною.
Чи ж можу нині я…
Селімена
Так, мовою гіркою
Ви право маєте тепер мене ганьбить.
Карайте ж! Як огнем, докорами печіть!
Мені пробачення найменшого немає,
Я винна — і душа від сорому палає. —
До інших байдуже, і їхній крик — смішний,
Та злочин проти вас нестримний і тяжкий.
На мене дивитесь ви з невимовним гнівом,
І мушу я його признати справедливим,
Лукавства марного цураючись окрас. —
Ненависть я прийму заслужену од вас —
І мовчки…
Альсест
Зраднице! Ненависть утікає
Із серця, де любов палала і палає,
І хоч забути вас навіки б я хотів, —
Перемогти, своїх не зможу почуттів.
(До Еліанти та Філінта).
Ви, друзі, бачите: боротися несила.
Якимись чарами вона мене сп’янила,
Зустрівся з нею я на лихо й на біду, —
І все-таки кінця тут хоч-не-хоч дійду.
Що розум, що розважні міркування,
Як серцю людському приречене кохання!
(До Селімени).
Так, так… Забуду все, усе пробачу вам,
Скажу, що досі ви жили таким життям,
В такім оточенні, де нам під юні роки
Неважко прищепить найгірші всі пороки, —
Аби ви згодились зо мною утекти
Від цеї марної людської суєти
В пустелю, в закуток, геть од забав, фальшивих,
Для щастя світлого і радощів правдивих.
Лише наважтеся — і змиєте ви враз
В моїй душі сліди усіх тяжких образ,
Вгамуєте людську неумоленну мстивість
І вернете мені любити вас можливість.
Селімена
В пустелю, в закуток сховатися мені?
Зректися втіх життя на життєвій весні?
Альсест
Коли серця горять огнем у нас єдиним, —
Навіщо втіхи нам, навіщо люди всі нам?
Ми рай спізнаємо на лоні самоти.
Селімена
Але ж у двадцять літ од світу утекти,
В далекій глушині верстати вдвох дорогу.
Ні, в мене мужності не вистачить до того!
Коли любов іще в грудях у вас горить, —
Я шлюбом згоджуюсь усе це довершить,
І може…
Альсест
Годі! Край! Не варті ви любові:
Це добре зрозумів я з вашої відмови.
Для мене ви й життя, і світ, і все були;
Як же в мені того, на жаль, ви не знайшли, —
Прощайте. Хай умре на спільний шлях надія,
Ганебні з радістю скидаю кайдани я.
Альсест
(до Еліанти)
Ви, пані, маєте краси ясної чар
І дорогих чеснот високий, чистий дар;
Шукати кращої — була б то марна праця…
Дозвольте ж зберегти й надалі почуття ці
І вище ставити вас од усіх людей,
Але з’єднати нас не може Гіменей.
Не вартий я того, і на шляху земному
Дійти кінця мені судилося самому.
Та. Й що б я скласти вам у жертву нині зміг?
Те серце, що його тут піднято на сміх,
Непотріб, кинуту зрадливою рукою…
Еліанта
У цій турботі вас я, пане, заспокою:
Я другу вашому скажу слівце одно,
Якого потай він чекає вже давно,»-
І ми з’єднаємо із ним серця і руки.
Філінт
— За щастя це ладен піти б я і на муки.
Альсест
Нехай же стелиться вам радісне життя
У любій злагоді, без сліз і каяття.