Мартіна. Дуже я тебе злякалася!
Сганарель. Любонько моя, я вам намну вуха.
Мартіна. Ах ти ж, п’яниця!
Сганарель. Я вам полатаю спину.
Мартіна. Бурдюк з вином!
Сганарель. Я вас відлупцюю.
Мартіна. Мерзотник!
Сганарель. Я вас віддубашу.
Мартіна. Негідник, брехун, нахаба, дурисвіт, поганець, шахрай, шибеник, ледащо, волоцюга, вітрогон, махляр, грабіжник…
Сганарель. Ага-а! Вам таки закортіло? (Бере палицю й б’є жінку).
Мартіна (кричить). Ай! Ай! Ай! Ай!
Сганарель. Оце найкращий засіб вас угамувати.
Добродій Робер. Ей, ей, ей! Що це? Яке паскудство! Сто чортів, який негідник! Так бити свою жінку!
Мартіна (добродію Роберові). А от я хочу, щоб він мене бив!
Добродій Робер. Ах, коли так, то я згоджуюсь на це від щирого серця.
Мартіна. Та й чого б ото я втручалася?
Добродій Робер. Пробачте.
Мартіна. Чи ж вам е до цього діло?
Добродій Робер. Ви маєте рацію.
Мартіна. Чи ти ба, який нахаба, — надумався заважати чоловікам бити своїх жінок!
Добродій Робер. Я зрікаюся моїх слів.
Мартіна. А вам що до того?
Добродій Робер. Анічогісінько.
Мартіна. Чи ж вам треба тицяти сюди вашого носа?
Добродій Робер. Ні.
Мартіна. Це не ваша справа.
Добродій Робер. Я не скажу більше ні слова.
Мартіна. Мені подобається, щоб мене били.
Добродій Робер. На здоров’ячко.
Мартіна. Не ваша хата — не ваша й витрата.
Добродій Робер. Так-так.
Мартіна. Та ви просто дурень, що встряваєте туди, де вам немає ніякого діла. (Дає йому ляпаса).
Добродій Робер (до Сганареля). Куме, прошу пробачення від усього мого серця. Лупцюйте, бийте як слід вашу жінку, я ще й допоможу вам, як маєте охоту.
Сганарель. Ні, я. не бажаю.
Добродій Робер. А! Це інша річ.
Сганарель. Схочу її бити, то й битиму, а не схочу — не битиму.
Добродій Робер. Чудово.
Сганарель. Це моя жінка, а не ваша.
Добродій Робер. Та звісно.
Сганарель. Ви наді мною не командир.
Добродій Робер. Атож.
Сганарель. Я не потребую вашої допомоги.
Добродій Робер. Ну, то як хочте…
Сганарель. І ви — зухвалець, бо втручаєтеся в чужі справи. Знайте, ще Ціцерон сказав: де двоє б’ються — третій не встрявай! (Б’є добродія Робера й проганяв його).
Сганарель. Отак!.. Ну, жінко, мир. Давай-но руку.
Мартіна. Еге, після того, як ти полатав моні спину!
Сганарель. То дарма. Руку!
Мартіна. Не хочу.
Сганарель. Ну?
Мартіна. Ні.
Сганарель. Жіночко!
Мартіна. Нізащо.
Сганарель. Давай же руку, кажу.
Мартіна. І не подумаю.
Сганарель. Годі-бо! Годі, годі!
Мартіна. Ні. Я не хочу миритись.
Сганарель. Та це ж дрібниця! Ну ж бо, ну!
Мартіна. Відчепися.
Сганарель. Давай-но руку, кажу тобі.
Мартіна. Ти мені так допік…
Сганарель. Та годі-бо! Прошу в тебе пробачення. Прости мені і дай-но руку.
Мартіна. Прощаю. (Набік). Але я тобі цього не подарую.
Сганарель. Чи ти не зсунулася часом з глузду, що звертаєш на таке увагу! Адже ж такі дрібнички потрібні інколи в дружбі, як то кажуть; «За все гаразд, за все добре, що жінка маленька, він поб’є її й полає — вона веселенька…» — і п’ять чи там шість ударів палицею тільки зміцнюють почуття, якщо люди кохаються. Ну-ну, я йду в ліс і обіцяю тобі сьогодні добрячу сотню в’язок дровець.
Мартіна. Іди, йди! Хай там як, а я зроду не забуду образи. Аж душа горить від бажання тобі всипати; я тобі відплачу за ці стусани! Я добре знаю, що кожна жінка завжди може помститися над чоловіком, але це кара надто делікатна для мого гультяя. Я хочу придумати щось інше, таке, щоб допекло йому як слід, і того ще буде замало за таку тяжку образу.