— Я здогадуюсь, як ви на нього вийшли. Хтось не просто повірив, а й дико позаздрив, а позаздривши, стукнув.
— Стукнув, тільки не нам, а його, бо пізнав жінчині манатки. А потім побіг благовірну вбивати.
Та коли ми роздивилися написи на бірочках, то замислилися. Ну, з ім'ям тут все зрозуміло. День, місяць, рік — теж. Але до чого тут години і хвилини?
— А може, товаришу підполковник, це точний час, коли він їх із мотузки крав? Як ви там розповідали…
— Олексо, не прикривай брак досвіду авторитетом старших товаришів. Такі речі у дворі не сушать, а тільки вдома на кухні. Як казали колись на Подолі: «у духовке на веровке, чтоб не стибрили воровки». А потім, я розумію, ти недолюблюєш колег зі «злодійської» бригади, але у цьому випадку справу їм не скинеш. Краще побалакай зі своїм знайомим психіатром.
— Щодо себе чи щодо фотографа?
— Щодо обох. До речі, твій друг ще у Кирилівці працює?
— Працювати-то працює, але є у нього дві проблеми, які мають спільний корінь. Він ніколи не сприймає людину розумнішою за себе тільки тому, що ця людина займає вищу від нього посаду.
— Це, як я зрозумів, корінь. А проблеми?
— Я ж казав — дві. Або відмовляється визнати хворою здорову людину, або хвору — здоровою.
— Важко йому, либонь. Але ти подзвони, попитай… так, неофіційно. І ще, щоб не забути. Що ти такого наробив у підрайвідділку? Мені начальник дзвонив, цікавився. Каже, отой капітан, якого ми свого часу з Управи виперли, після розмови з тобою іншою людиною став. То його не примусиш нещасну довідочку написати, а тут особисто керує розшуком останків твого фотографа. Підняв усіх золотарів із водоканалу, сам від люків не відходить…
— Гадки не маю, товаришу підполковник. Можливо, він просто усвідомив.
— Сирота, я член партії з сорок третього року, тому в чудеса не вірю. Повторюю питання: що ти там уже наробив?
— Засадив за роботу. І тільки.
— Мебля хоча б ціла після цього залишилась?
— Частково. Там стільчик один був — розсохлий, а так все нормально. Дозвольте йти?
— Іди, нещастя моє. Де ви тільки беретеся такі на мою голову?
Капітан із підвідділку сприйняв мої погрози абсолютно адекватно. Бо вже наступного дня більшість фрагментів колишнього фотографа була відловлена і зібрана докупи на цинковому столі у прозекторській. Аби мене не звинуватили, що я звалюю брудну роботу на інших, я особисто ознайомився зі знахідкою. Судмедексперт, у міру цинічний, як і всі його колеги, не став виголошувати довгих монологів над розпатраним небіжчиком, а запросив мене до свого кабінетику.
— Ну що, Сирота, вважай, тобі пощастило. Ще дечого не вистачає, але для повноцінного опізнання і експертизи, сподіваюсь, вистачить.
— Щодо «не вистачає» — то не страшно. Аби зайвого не було.
— Вже є. Твій капітан з підвідділку перестарався: три руки притяг. Не лякайся, то не на твою голову, а на голову проректора з виховної роботи Київського медінституту. Студентики препарат у анатомці потягли, дівчат по гуртожитку лякати. Награлися — і викинули до каналізації, от воно і прибилося до нашого берега.
— Професійні жарти у сучасної молоді, нічого не скажеш. А як щодо висновків по реальним фрагментам?
— Якщо без писанини, яку ти сам не любиш, а так, для загального розвитку, то картина вже вимальовується. Спочатку його вбили ударом ножа у серце. Потім випустили кров, акуратно розібрали на складові, спакували і вкинули в каналізацію. А голову чомусь занесли до базарного туалету.
— Ну, це я і без тебе знаю. А як щодо вбивці? Стать, професія, вік?
— Боюсь помилитися, але цілком імовірно, що це жінка. Мужик у таких випадках хапається за сокиру або за ножівку — кого на що тягне. Кістки рубає або розпилює. Груба робота. А тут акуратненько розрізано, як індика на новорічному столі. Звичайно, довелося пововтузитися, але якщо час не підпирає і зайвий свідок за стінкою не хропе, то так навіть краще. І сусіди вранці не питатимуть: а що це ви там рубали посеред ночі?
— То хочеш сказати, вбивця знає анатомію?
— А чого її тут особливо знати? Це ж не операцію на серці робити.
— Я чомусь вважав, що такі речі не для жіночої психіки.
— Олексо, ти, напевне, ніколи не був одруженим і тещі у тебе не було. Тому і недооцінюєш реальних можливостей жіноцтва. Нам колись у студентські роки професор — світла йому пам'ять, геніальним експертом був — розповідав, як іще до війни на Деміївці у приватному секторі жінка зрадливого чоловіка вбила. Так вона його пошаткувала і за ніч спалила у звичайній грубці з кахлями. Уявляєш, усю ніч сиділа і палила… Чого це ти зблід, Сирота? Водички дати?
— Мені б чогось міцнішого.
— Тобі, друже, треба було не в менти, а в літератори податися. Уяви у тебе забагато. Либонь, заважає протоколи писати.
Ми хапонули символічно розведеного спирту, занюхали рукавами, перекурили. І повернулися до теми.
— Ну, якщо вбивця — жінка, то може, вона ще й медик на додачу?
— Забагато хочеш, Сирота. Мало тобі акту експертизи поза чергою і спирту на халяву? Єдине, що можу сказати напевне, все це було зроблено одним і тим самим добре вигостреним кухонним ножем. Знання анатомії не обов'язкове. Якщо пощастить, ніж одразу втрапляє між ребрами і вражає серце. Це може зробити і слабка жіноча рука. Решту я тобі напишу. Питання будуть? Чи одразу налити?
— Будуть питання. Як оту жінку з Деміївки вирахували? По залишках крові на підлозі?
— Ні, підлогу вона не тільки вимила, а й шклом вишкребла. Кахлі підвели, що ними грубка була облицьована. Потріскалися. Мій професор глянув і одразу зметикував: це ж до якої температури треба було розтопити, аби кахлі не витримали! А головне, навіщо? Хоч надворі і зима була, але ж Київ — то не Якутськ. Просіяли попіл, знайшли часточки недоспалених кісток.
У такий спосіб я інтелектуально збагатився, можна навіть сказати, професійно підріс, і залишалася сутня дрібниця: встановити, хто ж вбив фотографа і за що.
Від автора: Для сучасного читача, який мало не щодня здибає у пресі і на телебаченні описи чергового розчленованого трупа, може видатися дивною реакція Олекси Сироти та його начальства на специфічні обставини загибелі фотографа. Але тут слід врахувати дві речі: переважна кількість убивств у Києві в семидесятих роках відбувалася на побутовому грунті. Тому безпосередні винуватці злочину або з'являлися з повинною головою до міліції самі, або тікали світ за очі, не замислюючись над наслідками. Проблема ліквідації трупів, даруйте за цинізм, тоді так гостро не стояла. Деградація особистості ще не досягла нинішнього рівня. Це по-перше. А по-друге… вже у часи перебудови сформувалася ціла каста психічно хворих людей, що зробили своєю спеціалізацією детальний опис у пресі саме от таких жахливих убивств. Це з їхньої легкої руки загуляв у засобах масової інформації новий жанр, який у Росїі одержав назву «расчлененка». Зараз важко підрахувати, скільки маніяків-убивць виховалися на такого типу публікаціях, але що це так — не заперечують навіть самі писаки-параноїки.
Олекса Сирота:
З моїм другом-психіатром ми домовилися зустрітися, як ті два поїзди у шкільній задачці: між пунктами А та Б. Точніше, M і К — морг на Оранжерейній і Кирилівка на Смородинському узвозі. Я поминув два вічні «недобуди» — спортивний комплекс і телецентр, вибрався на стежку, що кружляла між старими осокорами, і невдовзі побачив Бориса. Він схилився над розбитою забрудненою плитою — надгробком на чиїйсь забутій могилі — намагаючись прочитати епітафію.
— Нічого не розібрати, — поскаржився він мені, — крім року народження і року смерті. Вісімсот дванадцятий — вісімсот шістдесят перший.
— Війна з Наполеоном і відміна кріпосного права, — це вже я продемонстрував ерудицію. — Була людина — і нема людини. Епоха просвистіла — і ага!..
— Якщо тебе, друже, тягне на філософію, то це означає, що тобі потрібна консультація психіатра. Бажано — неофіційна і в моєму виконанні. Розказуй, або колися — як тобі зручніше.