— Слухай. Жив-був собі фотограф, працював у багатотиражці підприємства з переважно жіночим колективом. Любив інтим і різноманітність, а відтак не одружувався. Кілька днів тому зник. Востаннє, коли його бачили, біг, за його словами, до якоїсь молодої, красивої але норовистої «конячки». У його «гостинці» знайшли цікаву колекцію жіночих трусиків, пронумерованих і акуратно складених. Що скаже медицина?
— Білизна нова чи була у вжитку?
— Скажімо так: не з магазину. Але й не брудна.
— Розміри різні чи однакові?
— Стривай, я у жіночих розмірах не дуже тямлю, але розумію, що тебе цікавить. Ні, це від різних жінок. Бо там на кожних трусиках спеціальний ярличок з ім'ям і датою. Більше того, там навіть година і хвилини вказані, а не тільки рік, місяць і день.
— Година і хвилини? Дивно, дивно… така деталізація випадає з типової картини. А щодо кольору і фасону — теж різні?
— Які хочеш. Від фривольних плавочок до класичних штанців із мережкою. Те ж саме і щодо кольору.
— Тоді ще одне питання, але дуже важливе. Зосередься, Олексо. Ще якийсь жіночий одяг, крім трусів, у його квартирі був? Ну, там плаття, панчохи, комбінації… ліфчики, нарешті?
— Ні, більше нічого. Розумієш, суто парубоцька «гостинка», акуратна, чистенька, все на своїх місцях. І тільки оця от колекція.
— Вважай, що тобі вже пощастило, друже. Я грішним ділом подумав, що твій фотограф — трансвестит.
— Пробач, а це куди?
— А, так, я ж забув, що ти не психіатр. Це така особливість людської підсвідомості, досі нез'ясована. Людина, скажімо, за анатомією мужчина, з усіма статевими ознаками. А в душі ця істота вважає себе жінкою. Носить жіночий одяг або хоча б жіночу білизну під чоловічим костюмом. Сексуальні орієнтири у неї теж зміщені, але не плутай з гомосексуалістами, то вважається іншою патологією.
— Ну спасибі, втішив. Мені байдуже, зате на роботі у цього колекціонера гармидер зчинився б — я уявляю! Його ж там статевим гігантом вважають.
— Хай вважають і надалі. Тим більше, що він, судячи з усього, не трансвестит, а фетишист.
— Чекай, докторе, я цей термін десь уже чув.
— Усі чули, точніше — читали. Гашек, «Пригоди бравого вояка Швейка». Поручник Лукаш, він же — кобель в офіцерському мундирі. Виявляв схильності до фетишизму: цупив у своїх коханок предмети суто жіночого туалету. Хоча класичним фетишистом не був. Цій публіці жива жінка вже не потрібна. їх збуджує символ, фетиш. Скажімо, жіночі туфлі.
— О, Господи, ну трусики чи ліфчик — це я ще якось розумію. А взуття тут до чого?
— Олексо, у мене є тритомна енциклопедія психосексуальних відхилень, видана у тридцяті роки у Варшаві. Вважається й досі однією з найкращих у Європі. Так там любителям жіночого взуття присвячений величезний розділ з підвидами і варіаціями.
— Вік живи — вік учись, шановний докторе. А все одно помреш статевим невігласом… І все ж таки, повернімося до нашого фотографа. Такі, як він, вважаються небезпечними? Мені це дуже важливо знати.
— Максимум, на що здатний фетишист, — так це на дрібні крадіжки своїх улюблених забавок. Вбивати задля пари туфель чи красивої білизни вони, звичайно, не будуть.
— Вони — ні. А їх?
— Олексо, ти ж не гірше за мене знаєш, що в Радянському Союзі статевого виховання немає. Його взагалі не було як такого з часів запровадження християнства. Ти би побачив батьків, які притягають до мене своїх діточок, репетуючи: воно божевільне! І це через таку дурню, що ти і не уявляєш. Діти граються в акторів чи розвідників і міняються одягом, а у батьків уже очі на лоба лізуть: ой, збоченець! Або, скажімо, живуть чоловік і жінка, у шлюбі десять років. І десять років трахаються в одній і тій самій класичній позі. Нарешті він не витримує і делікатно пропонує, зверни увагу — тільки пропонує помінятися місцями. Все, катастрофа! Дружина біжить до телефону і набирає «нуль-три». Негайно надсилайте псих-бригаду! Не віриш? Це випадок з моєї практики, коли я на «швидкій» підробляв.
У мене самого на пам'яті було кілька аналогічних випадків, зокрема один, який свого часу струсонув увесь Радянський Союз. Хлопчики-семикласники вирішили покепкувати над відмінницею і підкинули їй у кишеньку форменого фартуха презерватив. Дівчинка не помітила, а вдома мама взялася прасувати і знайшла сюрприз. І без коментарів розвалила доньці голову праскою.
Те, що мій друг-психіатр заочно поставив покійному фотографу діагноз, тішило. Але не дуже наближало до розв'язання загадки. Я так і сказав Борису:
— І все ж таки, шановний, мені й справді важко уявити собі навіть радянську жінку, яка вбиває знайому чи навіть незнайому людину ножем за крадіжку трусиків, а потім тим самим ножем розчленовує бідолашного фетишиста на складові, аби потім розкидати його по району.
— То його так?… Що ж ти одразу не сказав? Тут треба подумати. Бо цілком імовірно, що який їхав, таку й здибав. Ти знаєш, до ваших матеріалів я доступу не маю, публікацій у відкритій пресі, навіть науковій, нуль цілих, ікс десятих. Поки що виручають братні соціалістичні країни, особливо Польща, Німеччина і Чехословаччина. У них ця тематика чомусь з-під цензури вискочила. Там навіть Фрейда видають. От тільки спробуй його до Союзу привезти.
На цьому й зійшлися, що мій друг все це обміркує, а я принагідно нову інформацію підкидатиму. Борис пішов стежкою через гай лікувати своїх психів, а я — ловити якого-небудь лівака, щоби дістатися до заводу, на якому працював фотограф.
Я не пам'ятаю, чи розповідав тобі колись про свого шкільного вчителя математики — старого єврея Лева Львовича, який ходив у вишитих українських сорочках і кричав, що Ейнштейн — шмаркач у порівнянні з Шостаковичем. Бо Аліка вигнали з гімназії за двійки, а Діма у школі мав з математики кругле «п'ять». І якби не ця дурна громадянська війна з розрухою, що змусила Шостаковича заробляти музикою, то ще невідомо, чи не відкрив би він другу теорію відносності.
Після чого вчитель опускався до наших грішних особистостей і кричав:
— Математика — це цариця наук! А ви, ледарюги, з неї тільки ікс плюс ігрек засвоїли, та й то без мене.
Чому я згадав про цього зворушливого єврея? Бо коли зайшов до кабінету генерального директора «мотьчиної фабрики», то в першу секунду подумав, що маю справу з молодшим братом нашого Лева Львовича. Зовнішність — один до одного.
Однією рукою директор показав мені на крісло, а другою клацнув тумблером на селекторі і загорлав:
— Мене немає ні для кого, крім Голди Меїр, — а потім вже до мене, — ви не повірите, але я й досі тримаю на дачі стіл, який свого часу зробив подільський столяр Мойша Мабович, Голдин тато і сусід мого діда.
— Чому ж не повірю? Повірю. Шкода, що я на власні очі не побачу цю пам'ятку історії, бо таких, як я, на директорські дачі не запрошують.
— Ой, облиште, юначе, з вашим кокетством. Таким, як ви, запрошення не потрібні. Ви самі приходите, та ще й з привітом від прокурора.
— От і познайомились…
Я виклав директору практично все, що знав сам. Від факту вбивства фотографа до таких деталей, як зникнення кофру з апаратурою і не дуже нормальний потяг до жіноцтва. Директор не перебивав і не розпитував. Він дуже уважно вислухав і лише потім, коли я замовк, взяв слово:
— Мужика, звичайно, шкода. Він хоч і справді щодо переднього довольства був слабенький (зустрічали такий термін у Бабеля?), але свою роботу знав. Фотографії маю на увазі. За це йому багато що прощалося. Апаратури, звичайно, теж шкода. Бо, як ви не знайдете, то доведеться списувати. А це вже клопіт. Якби моє прізвище було на «ов» або на «ко», хоча краще, звичайно, на «єв» — Брежнєв, наприклад — то я б не мав проблем. Але оскільки я Вексклєр, то перша думка у ревізора: десь заникав і списує на покійника. Та це півбіди.
Я спробував запевнити старого єврея, що міліція, звичайно, докладе усіх зусиль, що японська оптика — то вам не фотоапарат «Смена» за сімнадцять каербе, жадібність фраєра врешті-решт згубить, не витримає і понесе продавати, а тут уже й ми не схибимо. Але директор махнув рукою і продовжив своє: