— Якби ж на цьому все скінчилося! А то опісля вас прийдуть ці, з вашого ОБХСС, опісля них наші — з московського КРУ, потім ці живоглоти з Мінфіну і, нарешті, власною персоною — товариш прокурор. Аякже! У старого жида вбили фотографа. Кажуть, що вони удвох ночами друкували долари, вдень обмінювали їх на рублі за офіційним курсом і потай переправляли до Ізраїлю. Я вже мав таку халепу у шістдесят сьомому. Коли наші надумали повернутися до Єгипту, звідки їх вигнали, не заплативши. І що? Якийсь космополіт накапав, що у мене родич міністром в Ізраїлі. А він навіть не однофамілець. Ні, звичайно, якщо моє прізвище перекласти з ідиш на іврит, то може бути. Але вони, на щастя, до цього не додумалися. Кажуть: а раптом це ви змінили прізвище, щоби приховати своє минуле? І знаєте, чим я їх добив? Кажу: покажіть мені хоч одного радянського міністра, у якого родич — директор заводу в Ізраїлі. Такого ж ані їхній, ані наш партком не допустять. Одчепилися…
— Ну, щодо підпільного виготовлення доларів, це ви, звичайно, пожартували.
— Ясна річ, пожартував. А от про те, що я маю дві фабрики — одну цю, а другу підпільну — так про це на мене вже давно пишуть.
— А що, хіба не маєте? З вашим розумом і досвідом…
— Кажіть, не соромтеся… і з вашою національністю. Підпільну фабрику заводить собі той, хто погано знає наші закони. А той, хто їх добре знає, жодного підпілля не потребує. Кажуть, ви вже розмовляли з нашою передовою бригадою?
— Невже кажуть? Я ж їх попередив про нерозголошення. Хто ж це настукав — комендант чи вахтер?
— Як вам так уже кортить, то прибиральниця. Вона у гуртожитку під дверима підлогу мила, коли ви їх усіх допитували.
— Багато ж підлоги під тими дверима… Але пробачте, я вас перебив.
— Так от, ці хлопці роблять для мене рекорд, одержують свого «Москвича», пропивають і відлежуються до наступного рекорду. Море задоволення мінус печінка. А що одержую я? Загинайте пальці. Кілька окладів за рекорд, ще стільки ж — за перевиконання соціалістичних зобов'язань і ще майже стільки за перевиконання планового завдання, бо то різні речі. Та якби я нелегально взяв бодай десяту частину того, що мені офіційно приносять у дзьобику, то про мене б давно вже всі забули, включно з родичами. А ви думаєте — і що той директор крутив зі своїм фотографом?
— Дозвольте поцікавитися недосвідченому менту у досвідченого господарника: але ж після вашого рекорду по всій галузі знижують розцінки і підвищують норми. Вибачайте, але що ви, товаришу директоре, будете ставити наступного року?
— Ха! Він мене лякає наступним роком! Так нам, як передовикам соцзмагання, дозволять нову номенклатуру товарів. І я одержу ще дві доплати: одну за впровадження, а другу за успішний експеримент. Як ви вважаєте, юначе, чому радянські євреї їдуть до Ізраїлю? Поклик Батьківщини? Ой, перехрестіться, який поклик, коли я навіть на ідиш розмовляю з українським акцентом, а там державна мова — іврит. Ми їдемо, бо тут нам не дають працювати так, як ми вміємо. Коли я востаннє бачив Льоню, — вибачте, Леоніда Ілліча Брежнєва, — то я йому сказав: Льоня, хочеш, ми, євреї, ваш комунізм для вас-таки побудуємо під ключ? А він мені: ні, не хочу. Бо ви його спочатку для себе побудуєте. І що? Мене перестали до нього пускати. А кому від цього гірше?
Я мусив погодитися, що гірше від цього всім потроху. І євреям, і православним, і генеральному директору і навіть генеральному секретарю. Але що можу тут зробити я, старший інспектор міського карного розшуку?… Щось у мене теж єврейські інтонації з'явилися, тобі не здається?
Наостанок я все ж таки попитав директора, що він сам думає про вбивство фотографа.
— Перш за все, що у мене ідеальне алібі: п'ятдесят гостей на весіллі. А що ще? Дивне якесь вбивство. Вибачайте, не радянське. Ну, дали б по голові, але навіщо ту голову одрізати? Якийсь ненормальний, слово честі. А якщо серйозно, то є у мене до вас, товаришу капітан, одне прохання. Дехто зараз робить на цьому кар'єру, але не приплутуйте до цього вбивства євреїв. Досить із нас справи Бейліса… до речі, ви зараз куди — в редакцію чи в гуртожиток?
— Якщо не заважатиму прибиральницям, то в гуртожиток.
Від автора: Після смерті Сталіна в офіційній радянській політиці було три хвилі державного антисемітизму. Щоразу приводом були арабо-ізра'ільські війни — п'ятдесят сьомого, шістдесят сьомого і, нарешті, сімдесят третього років. І якщо після перших двох близькосхідних конфліктів радянським євреям лигає позакручували гайки, то після ганебної поразки прорадянських арабів у сімдесят третьому за нащадків Давидових узялися по-справжньому. Генеральний директор заводу, з яким зіткнувся мій друг Олекса, належав до категорії так званих «хороших євреїв», їх мусили терпіти, аби при нагоді демонструвати Західному світу як доказ пролетарського інтернаціоналізму, але загалом їхнє становище було таким самим непевним і хистким, як і в біблейських садах Семіраміди.
Лише один досить безневинний приклад: в семидесятих роках у Москві гігантським тиражем — 120 тисяч екземплярів — було видано книгу якогось В. І. Ракітіна про специфіку сприйняття образотворчого мистецтва. У ній автор із захватом підносив на п'єдестал «Вітебську групу» художників, які працювали в цьому місті на початку двадцятих років. «Основоположники нового мистецтва… азбука нового розвитку… сплетіння мистецьких завдань із завданнями філософськими… Центр народження нового революційного мистецтва» — стільки епітетів, стільки абзаців найвищих оцінок і характеристик! І — жодного прізвища. Жодної ілюстрації. А все тому, що члени Вітебської групи на чолі з геніальним Марком Шагалом за національністю були, як ви здогадались, євреями.
Олекса Сирота:
Я недаремно вирішив зазирнути спочатку до гуртожитку, бо знав, що старий хитрюга вахтер сьогодні на зміні. Відтак сподівався, що моя згадка стосовно нетрадиційного використання більярдного кия прочистить йому пам'ять. Так воно й сталося. Ледь зобачивши мене на порозі, вахтер радісно загорлав:
— Я згадав, товаришу начальник! Усе згадав!
— От бачите — що то значить поговорити по-людськи. Викладайте.
— Я його бачив не тільки вранці, коли він на весілля біг. Він сюди опісля обіду повертався. Веселий такий, рукою махнув і побіг до ліфта. А йому щось бригадир із сто сімнадцятої від душової гукнув, я не розчув, що саме, але фотограф теж щось таке кумедне відповів. Бо вони зареготались дуже голосно. Ну, а хвилин п'ятнадцять по тому — я вже вахту здавав — подзвонили на службовий. Жінка. І голос такий, знаєте, командний, без «добрий день». Питає: такий-то вже прийшов? Ну, я пояснюю, мовляв, нещодавно піднявся до себе. А вона мені: а тепер ви підніміться до нього і передайте, аби негайно подзвонив. У нас, загалом, не прийнято до службового телефону кликати, он аж два автомати висять, дзвони скільки влізе. Але ви ж знаєте — наш фотограф, то ж не ліміта заводська, а солідна людина. Подумав — раптом від гендиректора? Тому ввічливо так у жінки запитую: вибачте, кому він має передзвонити? Вона засміялася і у відповідь: русалці! Він, мовляв, знає.
— І ви передали?
— Аякже! Піднявся, поінформував, він підскочив, схопив свою сумку і побіг. Ми ще разом у ліфті спустилися. Потім я на вахту, а він — на вулицю.
— В який бік?
— Ліворуч. Напевне, до заводу… Ой! Ледь не забув. Він, як із ліфту вибіг, то підскочив до автомату, якийсь номер набрав і так, одну тільки фразу кинув. Я йду чи зараз буду… і помчав, як хлопчик, мало не вистрибом.
— Сумка, кажете, з ним була?
— На плечі висіла. І то не порожня, бо він її рукою притримував.
— А чому ви думаєте, що він до заводу побіг?
— Бо як на тролейбус чи машину зловити, то це у нас праворуч. А ліворуч, дворами — за п'ять хвилин завод.