Выбрать главу

Ну що ж — принаймні маємо повну картину суботнього дня. Вранці фотограф поїхав разом із молодими до Палацу одружень, потім знімав їх біля Вічного вогню, далі — у кав'ярні. Звідти, не дочекавшись закінчення посиденьок, повернувся до гуртожитку і схоже на те, що збирався у гості до однієї, як він сказав, конячки. Та ще й норовистої. З серйозними намірами, до почесної парубоцької капітуляції включно. Аж тут подзвонила русалка, і його наміри повернулися на сто вісімдесят градусів. Він вихором помчав до неї, прихопивши апаратуру. Але негативи з весілля, все ж таки, до лабораторії закинув. Певно, передчував, що загул із русалкою буде довгий, тому й залишив, мовляв, як припече — самі знайдуть, проявлять і віддрукують. Нормальна підстраховка. Отже, голови остаточно не втратив. Це сталося вже потім, вибач за каламбур.

А для чого ж він тоді взяв апаратуру? Боявся у гуртожитку залишити? Дурня. Замкнув би у сейфі на роботі, та й годі. До речі, треба буде запитати у редакції, чи він так завжди робив: зникав разом зі знаряддям виробництва, фотокамеру маю на увазі, а не те, що дехто подумав. Залишається встановити, на чий конкретно поклик він помчав. Що русалка — то не конячка, зрозуміло. Різні дами, різні інтимні псевдоніми. Хоча, з іншого боку, яка жінка, навіть закохана, погодиться, що схожа на кобилу? То тільки юна Кніппер-Чехова підписувала любовні листи своєму Антоші: «Твоя Лошадь». Але тут не той калібр, порівняли «щось» зі стамескою.

У списку жіночих імен, які я переписав з бірок на трусиках, ані Русалка, ані Руслана не фігурувала. Далі моєї фантазії стосовно похідних форм не вистачало. Русалку цілком могли звати, наприклад, Клавдією. Зі мною в школі вчилася така собі Валька Лоза, так вона чужим хлопцям на танцях представлялася виключно як Валерія Лозинська.

Від автора: Я тоді ледь стримався, аби не процитувати Олексі старий анекдот щодо оголошення в газеті: «Семен Ггвно міняє ім'я на Едуард». Але не хотів збивати друга з думки.

Олекса Сирота:

Я підходив до заводської прохідної і думав: як добре, що я не комісар Мегре і навіть не інспектор Люка. І взагалі — то прекрасно, що у нас не Франція. Інакше би за мною вже котрий день ганялася б ціла тічка дрібної журналістської наволочі з вимогою негайно викласти їм усі таємниці слідства, включно з прізвищами та робочими версіями. І раптом почув ззаду:

— Товаришу з міліції, а це правда, що нашого фотографа вбили і два рази під поїзд поклали?

Я озирнувся — і побачив жіночку невизначеного віку й типово пролетарського вигляду. Як не намагався, так і не збагнув, звідки вона мене знає. Тому від прямої відповіді ухилився. Натомість сам запитав:

— А як це — два рази?

— Ну, спочатку впоперек рейок, а потім вздовж?

— Навіщо? Щоб уже точно не встав?

Жіночка бовкнула щось нерозбірливе, крутонулася і щезла у прохідній.

Що ж, з одного боку, ми не у Франції, а з іншого, таких дурних запитань мені там, напевне, не ставили б.

Заводський охоронець уважно вивчив моє посвідчення і констатував:

— То ви, товаришу капітан, сьогодні вже четвертим будете.

— Після кого?

— Після ваших із ОБХСС, наших із райвідділу і ще з прокуратури заглядали, але ненадовго. Чув межи ними розмову: хай лягаві все вигребуть, а ми вже потім у рукавичках.

— От бачите, як нас поважають, — зітхнув я, але до дирекції не пішов. Повернув у редакцію. Час уже, здається, пригадати мудру настанову нашого Старого: скажи мені, хто твій друг, і я скажу, від чого ти помреш. Я, наприклад, ніколи не сприймав ці слова, як жарт.

Атмосфера загальної паніки подіяла навіть на веселих блатняків із багатотиражки. До мене не чіплялися з запитаннями, лише відводили очі і вискакували «покурити у коридорі». На моє прохання далеко не забігати, шеф редакції похмуро відповів:

— А куди ми, суки, дінемося?

Я подзвонив на роботу Старому, аби доповісти про свої досягнення, і почув від нього:

— Ти мені не розказуй, ти мені краще напиши. І то, знаєш, так, як для доповіді на День міліції. Бо нашого Генерала вже по «вертушці» за горлянку хапають.

— А це ще чому?

— Сам знаєш… що у вас там діється, вже людей на частини ріжуть… наче це ми його.

— І що їм Генерал?

— Як завжди. Мовляв, не треба узагальнювати, випадок поодинокий, слідство у розпалі, є реальні версії.

— Заспокоїв?

— Поки що, але не надовго. Ти вже там на заводі конкурентів здибав?

— їх тут, як того гною. Я від них у редакції ховаюся. Що накажете?

— Директора не ображай. Він людина порядна, я його давно знаю. У сорок першому приписав собі два роки, аби взяли на фронт. Має два ордени Слави, і якби не певні обставини, про які ти здогадуєшся, мав би три. Але ніколи їх не чіпляє, навіть на свята. Каже, я ж не за ордени воював. Я свою справу робив.

— Єсть не ображати, товаришу підполковник! А як щодо мене?

— Тікай назад на Богдана, бо ще крайнім зроблять. Генерал уже поскаржився нагору, що за умов масового скупчення перевіряючих ефективне розслідування вбивства неможливе.

— Зрозумів. Зараз тільки з газетярами покумекаю п'ять хвилин — і повернуся.

Колеги вбитого дали мені ще менше інформації, аніж його сусіди по гуртожитку:

— ні, друзів і знайомих поза заводом у нього точно не було. Принаймні, ніколи про них не згадував;

— про свої загули детально нікому ніколи не розповідав, відбувався жартиками про пиво і вітер;

— останній рік працював сумлінно, нікуди не зникав. Казав, що є багато місць, де і пиво смачне, і сортир теплий, без протягу;

— знайомі жінки у нього були, але у колектив він їх не приводив. Мовляв, щоб колеги не заздрили, а колежанки не комплексували;

— на вулицях із красивими дамами його бачили, але імен він жодних не називав. Казав: це моя подруга. Ніяких «пташечок», «конячок», «русалок» та іншої фауни і міфології;

— казенну апаратуру часом брав із собою на вихідні, бо знімав потроху для серйозних журналів. Ні, не для «Чеського фото» (у радянські часи це був єдиний журнал, в якому регулярно друкувались фото оголеної жіночої натури, — авт.). Виключно для радянських видань. Так, приносив, показував, з гонорарів виставляв. Міські пейзажі, знаєте, любив знімати, старі вулички… портретів не любив, казав, на роботі остобісіли;

— про родичів нічого не говорив. До редакції йому на загальний телефон практично ніхто не дзвонив, але у нього в лабораторії окремий стоїть, для зручності. Туди дзвонили час від часу. Ні, змісту розмов через цю стінку не чути;

— а який нам сенс щось приховувати, товаришу капітан? Він же нікому з нас у борщ не плюнув, дорогу не перебіг, роги не приробив…

Останнє, якщо чесно, було під сумнівом, але від дискусії на цю тему я поки що ухилився. Вирішив відкласти допити з тортурами до кращих часів.

Наступні кілька днів я займався поточними справами, які не мали стосунку до «двічі переїханого» фотографа. Був, як кажуть, на підхваті у інших слідчих груп. Генерал, побоюючись, що згори нашлють перевіряючих і на нас, понакручував усім хвости задля профілактики.

Я допоміг розшукати шмаркача-семикласника, який пішов із дому, бо батьки не купили йому на день народження обіцяної «Спідоли», розігнав компанію гомиків, які обрали точкою рандеву туалет в Університетському ботанічному саду, і нарешті, абсолютно випадково встряв у бійку в ресторані «Маяк» саме за день до його остаточного закриття. На щастя, все обійшлося легкою контузією. Тільки не моєю, а випадкового перехожого, на якого разом із вибитим вікном упав офіціант. Багато ще було такого приємного, про що я із задоволенням пригадаю на схилі літ. Якщо доживу… Не було головного — бодай якоїсь зачіпки по справі фотографа. Колеги зі «злодійського» відділу вже почали кепкувати, пропонуючи за їх допомогою поповнити мою колекцію жіночих трусиків предметами інтимного туалету своїх дружин та подруг. Я лише зціплював зуби і відбивався улюбленою фразою: до нашого берега щось та приб'ється, як не речовий доказ, то бодай усна інформація.