Мій улюблений Станіслав Єжи Лєц писав: «Ну добре, припустимо, що ти проб'єш головою стінку. І що ти робитимеш у сусідній камері?». До чого тут це? Пояснюю, якщо не зрозумів. Часто-густо, розкрутивши чергову версію до кінця, ти виходиш не на злочинця, а всього лише… на нову версію.
— Сирота, що ти мені морочиш голову своїм московським придурком, який одружився із курвою? Скажи краще, кого наш сучий син знімав? Яких жінок? Або точніше — чиїх жінок? Ти чим думаєш?
— Головою, товаришу підполковник.
— Я би тобі сказав, чим, але Генерал дуже просить, щоб я з вами, молодими, спілкувався щозмога без мату. А як із тобою накажеш спілкуватися, коли у тебе то зимою снігу не випросиш, то ти мені притягаєш цілий віз… ну, сміття, одне слово, і радісно кажеш: товаришу підполковник, оце я накопав, давайте разом розгрібати.
— Так я ж кажу: ось основна версія, а щодо москвича — то це так, для загального розвитку.
— У нас у Києві один такий уже для загального розвитку був. Щоправда, не знімав, а на магнітофон записував. Це ще до твоєї появи було. У «Комунарі» працював, бугай симентальський. Не знаю, як він уже тих номенклатурних коровидлів облапував, доки мірки знімав, але багатьох це збуджувало.
— Чув я цю історію. Мені експерти з НТВ розповідали. Він їх… того, а мікрофон під ліжком стояв і магнітофон — на кухні.
— От бачиш, а нам тоді ледь голови не поскручували. Можна подумати, що то наша міліцейська справа — їхніх баб за пелену тримати.
Підполковник ще хвилин десять коментував деякі основні недоліки на ниві виховання службових якостей у окремих офіцерів міліції молодшої та середньої ланки. Потім змінив гнів на милість:
— Сирота, я про цю твою дурню з Москвою і Копенгагеном Генералу не доповідатиму. І про нормальну версію з ревнивим чоловіком також. Знайди фотографії, а ще краще — негативи. От тоді й поговоримо. Зрозумів?
— Так точно, товаришу підполковник. Нема лайфу без кайфу.
— Чого?!
— «Нету щастя в жизні».
— Словечка ж у вас, молодих. Краще б уже матюкалися. І, до речі, замполіт звелів передати: як у кого в кабінеті знайдуть порожню склотару з-під алкоголю, вживатимуть заходи.
— А я в кабінеті не лишаю, я до туалету виношу.
— Тиць-Гриць!.. Щезни!
На сьогодні пронесло. До Генерала Старий, звичайно, піде, але доповість йому про мою версію у прийнятній для начальства формі. Треба подумати, де ж їх шукати, ті негативи. В общазі? Порожній номер. Народ там простий і безхитрісний, а от у речах сусіда понишпорити — то на раз. Такі от кулібіни, як той самий бригадир, до будь-якого замка швиденько ключ підберуть. І не задля того, щоб вкрасти, а на випадок, якщо там у заначці пляшка лежить.
Родичів у нього немає, друзів, здається, теж… колегам такі скарби не довіряють, ці першими носа встромлять і скрізь роздзвонять. На Дикому Заході фотограф поклав би свої негативи до якого-небудь банку — і горя не знав би. А у нас такий номер не проходить. У нас для трудящих виключно ощадкаса, а туди жодних предметів на зберігання не приймають.
Стоп! Ломбард! Тоді має бути квитанція на здачу під заставу якої-небудь старовинної шкатулки з подвійним дном. Якщо він цю квитанцію зберігав у себе вдома або на роботі, я її знайду. А якщо вона була у нього в кишені? Тоді — ой! Ні, можна, правда, зазирнути у книгу реєстрації, оформити вилучення… але і це, здається, артіль «Даремна праця».
І раптом я смиконувся так, наче мені хто жменю жару за комір сипонув. Ключі! Ключі від «гостинки», лабораторії та сейфу. Ми їх так і не знайшли, як, до речі, і кофр з апаратурою, і одяг. Що заважало вбивці спокійненько прослизнути до гуртожитку і зробити там ретельний обшук ще до нашої появи задля вилучення негативів? Зануда-вахтер, наприклад. Але їх там троє, а допитав я фактично лише одного. Плюс — це ж не військовий склад, можна спокійно пройти «стежкою Амура» — через туалет на другому поверсі. Але це якщо знаєш дорогу. Хоча варіант геніальний, особливо для пізньої пори. Як хтось побачить, то все одно тривоги не здійме. А в коридорах достатньо перевзутися у капці і обмотати голову великим рушником, щоби навіть стукачка-прибиральниця подумала, що це якась новенька з душу вертається. Що ж, доведеться ще раз потрусити общагу, тільки цього разу вже без стрілянини та інших шумових ефектів.
Не встиг подумати, що варто було би постукати по дерев'яному, як розчинилися двері і до мого кабінетику власною персоною вплив замполіт. У руках у нього була велика тека із чорного дерматину, з якої стирчали ріжки паперів.
— Сирота, у тебе недостача по двох бойових патронах, пиши пояснення.
— Здрастуйте, товаришу полковник! Сідайте, будь ласка. Вибачайте, що накурено, я зараз кватирку відчиню.
— Привіт, привіт, Сирота. Не заговорюй зуби. Де бойові патрони?
— Вибачайте, але це ж компетенція зама по вогневій. Чи може, якась нова інструкція вийшла, що ви за цю справу взялися?
— У нас у державі позапартійних справ немає, Сирота, щоб ти знав! Якщо ми є керівна і спрямовуюча сила, то нам інструкція до дії не потрібна.
— От добре, що ви нагадали, товаришу полковник, стосовно керівництва до дії. Що ж ви так кепсько спрямовуєте, що у країні народжуваність падає?
— Я так здогадався, Сирота, що це ти знову знущаєшся над КПРС. Обдумаю і зроблю висновки. А щодо зама по вогневій, так він захворів, на бюлетені. І я вирішив, так би мовити, в порядку партійної ініціативи перевірити звітність з використання боєприпасів. Так де два патрони?
О Господи, я за цими сексуальними маніяками зовсім забув відбрехатися за ті набої, що відстріляв у общазі. Доведеться імпровізувати.
— А, ці, товаришу полковник? Використані як попереджувальні постріли вгору. Згідно з інструкцією про порядок застосування службової зброї працівниками міліції.
— Ну, і де ж твій рапорт з резолюцією начальника Управління?
— Та ви знаєте, товаришу полковник, це ж тільки вчора увечері було.
— І кого це ти попереджував? І де?
— Ближче не встановлених хуліганів. Напали на перехожого. До речі, біля вашого будинку. І знаєте, товаришу полковник, оце я зараз подумав, що вони його з вами переплутали. Бо дуже він був на вас схожий, тільки що в цивільному. Я ж тому таких кардинальних заходів і вжив, бо теж спочатку помилився. А це ж ганьба, коли дрібні хулігани міліцейського полковника б'ють!
— Затримав хоч одного?
— Та де там! Рвонули після пострілів, як ті зайці, навіть роздивитися толком не встиг.
— А той, на котрого напали?
— А він теж чогось утік. Отут я і зрозумів, що це не ви. А що, не треба було стріляти?
— Ні, ну… звичайно… якщо згідно з інструкцією і в такій ситуації… ти хоч гільзи підібрав?
— Шукав, товаришу полковник. Слово честі. Але по-перше, темно, а по-друге, там водозлив, либонь, під решітку закотилися.
— Кажеш, на мене був схожий?
— Не зійти мені з цього місця. Ну, а якщо вже я вас переплутав, то хуліганам і сам Бог велів…
— Добре, Сирота, зробимо так: ти минулого разу, коли чергував, на виїзді зробив один попереджувальний постріл, так я туди припишу ще ці два, щоб було три. Аби перевіряючі знали, що у нас інструкції виконуються…