— І перевиконуються, товаришу полковник!
— На що натякаєш, Сирота?
— Та ні, то я за інерцією. Знаєте, на всіх перехрестях гасла порозвішували: виконаємо і перевиконаємо. А я ще саме по розслідуванню маю справу з рекордистами… себто, рекордсменами. Передовиками соцзмагання, одне слово. От і вихопилося.
— Дивись, Сирота, щось у тебе все дуже легко вихоплюється: як не слово, то зброя.
Такого афоризму від нашого партійного бюрократа я не сподівався. Але той, здається, сам не второпав, що сказав. Повернувся і вийшов… ні, не вийшов, а виніс свою папочку з рапортами і формулярами.
Я зачекав кілька хвилин і теж вибрався з кабінетику.
Повз двері Старого йшов навшпиньки і навіть дихати перестав. Не допомогло. Ледь я перейшов на нормальний крок і з шумом видихнув застояне в легенях повітря, як за спиною почулося:
— Сирота, зайди!
— А я саме до вас і збирався.
— Спиною вперед, колінами назад? Сідай, розказуй.
Довелося визнати, що доповідати, в принципі, нічого. Бо, мовляв, не всі свідки виявилися під рукою і так далі, і таке інше.
— Та я тебе, Сирота, власне, не для того викликав. Просто минулого разу забув сказати, мабуть, старішаю. Ти мені згадував про інформацію в матеріалах ДСК (для службового користування — авт.) — ну, оту «парашу» про московського вченого і його гулящу жінку.
— Було, товаришу підполковник. А що, розробити версію?
— Як казав Чапаєв, тільки не той, з кіно, а справжній, наплювати і забути. Не було дурної жінки і рогатого вченого. Все це конторські вигадали в порядку профілактики. Аби зменшити небажані контакти наших людей з іноземними туристами.
— Тьху ти! Робити їм нема чого, чи що?
— Не скажи! Вони ці плітки не навмання розпускають. Пам'ятаєш, років з десять тому, ти ще в Університеті вчився, гуляла така історія про маму, яка свою неповнолітню доньку на дикому пляжі вистежила. А її, цю маму, доньчині приятелі тут-таки й порішили.
— Щось таке було, всі базари гули.
— Так от, виявляється, то конторські перевіряли швидкість поширення пліток і анекдотів по території Радянського Союзу. Запустили цю мульку, приміром, у Калінінграді і фіксували уважно, коли вона до Владивостоку дійде. А щодо профілактики, то вже це ти мусиш добре пам'ятати. Десь у ті самі роки стаття була в «Комсомолці» про радянську студентку, яка вийшла заміж за араба, поїхала до нього на батьківщину, а він її до гарему іншого араба продав.
— Ще б не пам'ятати! Така сенсація вийшла, куди тобі Тунгуський метеорит зі сніговою людиною.
— Так ото ж! Статтю всі запам'ятали, а те, що за два тижні дрібним шрифтом спростування було на три рядочки, мало хто помітив. Теж, виявляється, конторські постаралися. Профілактика небажаних контактів на статевому грунті.
— Слава Богу, товаришу підполковник! Бо мені аж недобре стало, коли подумав, що у версію іноземних порнографів конторські обов'язково ж влізуть, а при них же — ані матюкнись, ані висякайся.
— Дай спокій конторським, Олексо, їм зараз не до нас. Вони знову інтелігенцію крутять. Замполіт тобі хіба нічого не казав?
— Та про інтелігенцію — нічого такого.
— А повинен був поінформувати всіх членів партії. Черговий закритий лист прийшов про цих, як їх… дисидентів. Щось там знову про якісь контакти — чи то з іноземною розвідкою, чи то з еміграцією. Ну, і як завжди: посилити пильність, привернути увагу… і водночас не узагальнювати, не сприяти поширенню пліток. Одне слово, «наше дело правое, враг будет разбит, победа будет за нами».
— Спасибі, що попередили, товаришу підполковник. Треба буде обов'язково «вражий голос» послухати, но наш комісар паніки навіть закриті партійні документи оприлюднювати боїться.
Від автора: Тепер, коли і радіо «Свобода», і Бі-Бі-Сі, не кажучи вже про «Голос Америки», широко транслюються українськими радіостанціями, молодим читачам важко повірити, що колись усе було навпаки. Передачі вищезазначених каналів заглушали досить складною і дорогою в експлуатації системою придушення радіосигналів. Сам же факт прослуховування «вражих голосів» автоматично свідчив як мінімум про ідеологічну неблагонадійність радянського громадянина. І все одно — слухали, і все одно виловлювали в ефірі уривки вільного слова, бо де ж можна було дізнатися про те, що тебе цікавить? Класичним анекдотом на всі радянські часи був жарт-каламбур про дві головні радянські газети: «В «Прав-де» нет известий, в «Известиях» непі правдш».
Що ж до «закритих листів», то це був, напевне, унікальний в історїі людства епістолярний жанр — листування ЦК КПРС із рядовими комуністами. У цих посланнях компартійні ідеологи-маразматики по секрету посвячували довірених членів napmvi y те, чого не мали права знати мільйони безпартійних. Характерно, що ці листи не вручалися особисто, а зачитувалися, знову ж таки, на закритих партзборах. Така собі гласність з-під поли, для вузького кола.
А щодо кампанії КДБ проти дисидентів, про яку згадує Старий у розмові з Олексою, то це була чергова хвиля масових репресій проти української інтелігенції.
Олекса Сирота:
З нашим Старим ніколи не вгадаєш, що він насправді має на думці. От і того разу: покликав начебто поговорити про те, що жодного стосунку до справи фотографа не мало, а сам, все ж таки, на неї звернув:
— Сирота, ти знаєш, у чому твоя версія слабує?
— У тому, що з усіх речових доказів у мене є тільки один — сам труп. Ну, ще показання редактора.
— Правильно. Доки ти не знайдеш бодай одне фото, прокурор у тебе матеріалів не візьме. Ще й накапає… ну, то вже традиція.
— Товаришу підполковник, тут з речовими доказами, як казала одна моя знайома, суцільний цирк із перекидушками. «Гостинку» вже кілька разів обшукували. На роботі, коли негативи з весілля знадобилися, теж начебто в кожен куток зазирнули. Та й хто такі речі на службі зберігає? Про родичів нічого не знаємо, про друзів, крім невідомих нам баб, — теж.
— А ти з іншого боку підійди. Спробуй пошукати якщо не тих, хто йому трусики дарував, то бодай хоч одну з його давніх пасій. Ану щось цікаве розкаже? І в редакції добряче порозпитуй стосовно подруг. Раптом вони їх іще колись бачили, скажімо, без фотографа?
— Знаю, товаришу підполковник. У жінок запитувати, у що дама була вбрана, у чоловіків — які у неї ноги і розмір ліфчика.
— Ну, коли знаєш, то чого ти тут стовбичиш? Працюй.
І я знову потеліпався вже наїждженою трасою.
Для початку я вирішив поставити остаточну крапку на общазі. І не тому, що знайшов там усе, на що сподівався. Просто чомусь у мене виникло дурне передчуття, що в якийсь із моїх візитів до цього осередку комуністичного співжиття чергова порожня пляшка, викинута з вікна, розіб'ється не об асфальт, а об мою дурну маківку. Тому я заспівав старовинну солдатську «Последний нонешний денечек…» і сміливо ступив під бетонне склепіння уособлення специфічної моралі.
Старий пройдисвіт-вахтер нічого нового, на жаль, не пригадав. Небагато пожитку я мав і з обох його напарників. Ніхто не цікавився фотографом після його зникнення — ані по телефону, ані особисто. За життя покійний являв собою, як з’ясувалося, взірець усіх цнот і чеснот. І сама собою напрошувалася (хоча тут-таки й відпадала) версія, що його живцем узяли на небо. Я зайшов до коменданта і попередив, що невдовзі сюди прийдуть майстри своєї справи, аби розібрати всю сорок п'яту кімнату до останнього гвіздочка. Відставник зітхнув і лише поцікавився, коли можна буде заселяти нового жильця, бо ж площа простоює. Я не став його обнадіювати і натомість запитав: хто тут, у гуртожитку, за старожила. З'ясувалося — двоє: вже знайомий мені бригадир-ударник і… прибиральниця. Чи не та сама, що старанно мила підлогу під дверима кімнати, де я вів перші допити?