Жіночка виявилася з тих, хто вже давно поставив хрест на своїй статевій приналежності. І замість особистого життя жила громадським.
— Чи давно ви, шановна, тут прибиральницею?
— Я не прибиральниця, я техроб. А працюю — відколи заселили.
— І всіх, напевне, знаєте, пам'ятаєте?
— Ну, у мене голова — не Рада міністрів, але трохи є.
— Громадянина із сорок п'ятої як охарактеризуєте?
— Це ви про Едіка?
Ну, дочекався. Нарешті хоч хтось назвав покійника на ім'я, а то все — фотограф, сусід, колега, потерпілий, покійник. А він, виявляється — Едік!
А прибиральниця, вибачайте, техроб, продовжувала:
— Такий же кнуряка, як і всі мужики. Тільки що акуратний.
— Як на мене, то коли акуратний, то вже не кнуряка, але не буду сперечатися. Він тут давно прописаний?
— Разом заселялися. Тільки він у «гостинку», а я — на койку. Це мені пару років як, спасибі гендиректору, теж кімнатку виділили. Щоправда, без балкону і на північну сторону, але окрему. Заслужила…
— Ну, раз ви Едуарда давно знали, то може пригадаєте, що там за скандал колись у нього був?
— Як у всіх мужиків. Або через баб, або по алкогольній часті.
— Вибачайте, шановна, так все ж таки через жінок чи горілку? Уточніть, будь ласка.
— Через них, профур.
Оцим старим, ще довоєнним словечком «профура» жінка видала своє стовідсотково київське походження, а якщо точніше — подільське. І я подумав: як же її доля мотала, що занесла на схилі літ на койку посеред «ліміти».
— А конкретніше? З анкетними даними, наприклад.
— Та шо вам казати? До нього, знаєте, такі чіплялися, що їм своїх чоловіків мало. Так вона, інфекція, на чужого лізе. Тут із вашого брата ніхто б не встояв. А він тільки радий був.
— І що, врешті-решт, оцю, як ви кажете, інфекцію з Едіком чоловік застукав?
— Не знаю, чи він їх застукав, чи хтось йому настукав, бо я того дня на базар ходила. І прийшла, вже коли їх обох «швидка» забрала, а чоловіка — комендатура.
— Чекайте, а до чого тут комендатура? Він що — військовий був?
— Натурально, військовий. Офіцер! Такий, кажуть, весь із себе, красивий, як на плакаті, а його ця інфекція задурила, на себе натягла, та ще й по чужих скакала. І уявляєте — якби хоч гарна, а то ж навіть вуса мала! Ні, не такі, як у вас, малесенькі. Але видно було.
Я хотів пояснити мадам-техробу, що справжні «кнуряки» аж шаленіють за жінками з вусиками, бо то ознака непогамовного темпераменту. Але не став. У будинку повішеного, як кажуть…
— А ви часом ту, вусату… особисто не знаєте? Хто вона, звідки?
— Чого ж не знаю! З наших! Заводська. Тільки з города. В бухгалтерії працювала. А бухгалтерія і редакція тоді в одному коридорі були, от вони і знюхалися.
— Де вона зараз?
— Хто? Ота? А я вам хіба не казала? Звільнилася, як тільки з лікарні вийшла. Написала заяву — і все! А Едік теж швидко оговтався. Тільки рубець на щоці залишився. І тихішим став. Раніше все наших баришень запрошував на чай та на каву та на карточку батькам в село, а тут як відбило. Може, справді?…
— І давно все це було?
— Зараз скажу. Позаторік… Ага! Тонька, яка в бухгалтерії прибирає, чула, як баби між собою пліткували, що отой офіцер свою хвойду простив і кудись із нею поїхав — чи то в Туркво чи в Дальво… одне слово — подалі.
— Спасибі. Ви нам дуже допомогли. А скажіть, отих ваших заводських, котрі у сорок п'яту на чай з кавою бігали, як мені знайти, бодай хоч пару?
Жіночка помовчала, поворушила губами, закотила очі до стелі і нарешті «виродила»:
— Ні, либонь уже жодної тут нема. У нас на заводі, знаєте як? Або заміж за киянина вискакує з пропискою, або назад на село. Не тримаються за роботу зараз. Не те, що колись. Як я молодою була, то мені оця койка раєм здавалася. А тепер і «гостинки», і по двоє в кімнаті, і душ внизу, в баню не треба ходити. А не держаться.
Я відчинив двері, проводжаючи заслуженого техроба. І в цей час повз нас простукало копитцями довгоноге створіннячко з перефарбованою до невпізнання гривкою. Мені здалося, що це Червона Шапочка замаскувалася. Я уважно провів її поглядом і раптом почув, що техробша тихо, але виразно буркнула:
— І цей — кнуряка…
За спиною почулося бадьоре:
— Капітане, давно не бачилися! — від дверей махав мені рукою бригадир. — Якщо тобі вчора легенько гикалося, то це я тебе згадував. Скучив за нами? Чи ще когось чорти взяли?
— Жарти ж у тебе, бригадир!
— А що? Поміж людей уже поголос пішов, знайшли, мовляв, нашого фотографа — і то розукомплектованого. Це правда?
— Спершу зайди, сядь і послухай. Правда, що знайшли — і неживого.
— Значить, то не бабські плітки, що його там під поїзд чи ще кудись?
— Пліток ти ще чимало почуєш. Але страшніше, ніж насправді є, ніхто не вигадає. Вибачай, далі без подробиць — таємниця слідства.
— Що від мене сьогодні хочеш? Я ж минулого разу, здається, все виклав.
— Хочу, щоб ти пригадав бодай когось із тих ваших дівчат, хто через сорок п'яту кімнату пройшов. Аби пам'ять працювала краще, підкажу: це було ще до скандалу з бухгалтеркою.
— Ну, то можна у паспортистки подивитися.
— У паспортистки самі прізвища і дати прописки-виписки. А мені живі люди потрібні.
— Капітане, тут є момент… як би тобі пояснити… я хоч і на справжній зоні не був, тільки на «хімії», але в СІЗО і надивився, і наслухався. От якби, скажімо, когось із наших баб образили чи навіть хоч вахтерів, про свою бригаду вже не кажу, — я б для тебе, капітане, не те що землю, асфальт би рив. А тут я з твоїх делікатних натяків здогадуюся, що його або якась нервова придавила, або той мужик, що він йому роги наставив. Розумієш, може не треба їх шукати, смикати, судити? Га?
Я вже не вперше потрапляю в таку ситуацію, коли людям доводиться пояснювати, що закон може бути дурний, недосконалий, чи ще там якийсь, але без закону ще гірше. Але на таких людей, як бригадир, всі ці високоморальні коментарі діяли, як качиний дріб на бегемота. Тому я сказав йому те, чого він не чекав:
— Розумієш, дорогий мій ударнику якоїсь там п'ятирічки. Те, що ти від мене почуєш, одразу забудь. Про це ніде не написано і про це ніхто не каже: ані на лекціях, ані там на уроках. Інакше завжди знайдуться ідіоти, які спробують власноручно перевірити. Так от, є люди, яким у кайф убивати. Тобі, приміром, у кайф напитися і яку-не-будь дурепу в ліжку — грунтовно і різнобічно… Я от за кавою пропадаю. Оцьому обсмоктаному Едіку в кайф було, судячи з усього, голих баб знімати, а потім нишком фото розглядати, коли ніхто не бачить… Так от, фактично доведено, що він нарвався на такого, чи на таку, яким подобається людину різати. Чув колись про щось подібне? Отож.
— Чути не чув, капітане, але готовий знову в Бога повірити, що саме він за гріхи воздає — надійніше вас, лягавих, і прокурора з судом. То що ти від мене хотів? А, живу людину… пощастило тобі, я вчора зустрів випадково одну… колись у нас працювала і отут жила. Начебто так, невиразно бачу її коло фотографа. В усякому разі, вона від нас якось одразу звільнилася — і все. А вчора здибав — ледь пізнав.
— Що, змінилася?
— Не те слово. Постарішала і якась не в собі стала. Може, випиває, а може — з головою негаразд? А може — і те, і те.
— Де ти її бачив?
— На Подолі. Вулицю, на якій жіночий монастир, знаєш? Так отам, у першому будинку, коли від Дніпра йти, праворуч, на розі, столовка-не столовка, закусочна, кафешка… ну, ригалівка, одне слово. Вона там «принеси-подай-підмети-помий».
— Ти з нею не розмовляв?
— Вона мене не впізнала. А мені чогось шкода її стало. Ну, спробуй, капітане. Може, вона щось розповість. Хоча — що? Де Крим, де Рим, а де попова груша. Скільки часу спливло…
Забігайлівку на Подолі я добре знав. Колись під час чергування вигнав звідти трьох неповнолітніх, які серед білого дня демонстративно розпивали принесене під великим плакатом, з якого вождь світового пролетаріату Ве-І-Ленін, по-батьківськи посміхаючись, промовляв: правильним шляхом ідете, товариші! Коли я пояснив директору торговельної точки політичний підтекст ситуації, він зблід і… кинувся здирати плакат. Тепер уже довелося пояснювати, що цим він тільки «усугубляє». Як кажуть у шахах — пат!