Я швиденько зійшов по Андріївському узвозу, проминув паркан, що прикривав руїни, в які перетворився ще дореволюційний торговий дім, перетнув невеличку площу, відчинив двері установи громадського харчування… і перед моїм носом, як піратський прапор, зметнулася швабра з мокрою ганчіркою:
— Тобі що, повилазило? Не бачиш — обід!
Швабра сама відлетіла вбік, коли я ткнув під носа її хазяйці своє посвідчення.
— Я все бачу, бо служба у мене така. І обідати у вас не збираюся, бо я не самогубця і мені, як ви кажете, не повилазило…
— Санепідемстанція була вчора і нічого такого не знайшла, — вже з образою в голосі пробурмотіла прибиральниця. Вона й справді викликала у пам'яті спогади про документальні кінокадри «Визволення Освєнціму Радянською Армією в 1945 році». Бідолаха заховала за спину свою зброю і злякано озиралася на всі боки:
— Я нічого… Це вони… У мене нерви. Я їх не пускаю, а вони лізуть. Я кричу, а вони скаржаться. А я що? У нас графік.
— Заспокойтеся, будь ласка, я не по скарзі. Тут трошки інша справа. Напряму вона вас не стосується. Давайте сядемо десь у куточку, щоби нам не заважали.
Найзручнішим виявився той самий столик, з-за якого я колись вигнав малолітніх алкоголіків. Плакат із вождем, хоча і добряче пожовк, але висів на місці, тільки заохочуючий напис було акуратно відрізано ножицями. Я перепитав у жіночки її прізвище і уточнив, чи справді вона працювала колись на такому-то підприємстві. З'ясувалося, що працювала. Тоді я поклав перед нею фотографію, де вусатий Едік був ще цілий і неушкоджений. Вона зиркнула і покрутила головою:
— Не знаю…
— А якщо придивитися уважніше і подумати? А як не допоможе, то повторити процедуру у нас в Управлінні, та ще й очну ставку влаштувати зі свідками?
Вона скрикнула: не треба! — і розридалась.
Я встав, пішов на роздачу, взяв склянку компоту аби принести їй — для заспокоєння. Та коли придивився, а потім понюхав, виплеснув вміст у раковину, склянку старанно сполоснув і налив звичайнісінької води з-під крану.
Жінка урвала плач так само різко, як і почала.
— Що ви від мене хочете? Я його все життя намагаюся забути, а ви прийшли і під носа тичете… він мою молодість згубив, я через нього калікою стала, отут опинилася… не хочу я про нього говорити, не хочу. І не примусите! У мене довідка! І теж через нього. Ой, мамо, мамо… Гадина ж така, натішився, ославив, а потім ще й сміється: моя хата скраю, може то не моє, ти не маленька, викручуйся, як сама знаєш… Ненавиджу! Як ви не розумієте? Я ж сюди забігла, бо не хочу гріха на душу брати. Бо як ще раз побачу, боюсь, що не витримаю. В горлянку вчеплюсь!.. Ой, лишенько моє, лишенько…
Вона вже голосила без слів, заплющивши очі і розхитуючись на стільці.
— А вам, шановна, терпіти більше не доведеться. І мучитися теж. З Едіком вашим уже поквиталися. І то — раз і назавжди.
Подіяло.
— Хто це зробив, скажіть? Я їй у ніжки вклонюсь…
— А чому ви думаєте, що «їй», а не «йому»?
— Бо він після того, як отой офіцер його мордякою унітаз розбив, до заміжніх більше не чіплявся. Все таких дуреп, як я, зваблював, кого захистити нікому.
— Він вас фотографував?
— Він усіх фотографував, бо я у нього не перша і не остання. І боюсь, навіть не двадцять п'ята. Спочатку нормально знімав, як у ательє. Красиво так і задарма. Мовляв, батькам надішли, хай порадіють. Ну, а ми — що? Сільські дурепи. Де ми те життя до Києва бачили? А він такий культурний, у жінок навіть закурити дозволу просить… слова усі теж такі, як у книжках чи в кіно. Голову задурити вмів. І про любов, і про почуття… хоча, що я про це діло знала? Мене ж так батьки виховували. Як я у мами про «це діло» питала, то вона мені кричала: цить, як тобі не соромно! А батько, як вип'є, то своє: принесеш байстря у пелені, вб'ю обох! Тож коли Едік мене вперше на тахту завалив, я й не зрозуміла спершу, що він робити збирається. А як зрозуміла, то вже пізно було.
— Завагітніли від нього?
— Я ж нічого не тямила, а він заспокоював: я, каже, все знаю, про все подбаю. Може, й знав. Але не дбав. А як я залетіла, то знущатися почав, мовляв, якщо сучка не схоче, то кобель не скоче.
— Вибачайте, може я щось не те скажу, але можна було в профком піти, в дирекцію, до його редактора, нарешті. Чого ж ви? Не в лісі ж живемо.
— А він пообіцяв по всьому заводу порозкладати оті фото, де у мене все видно, як на кріслі у гінеколога. І ще в село послати, в кожну хату. Я ще дужче злякалася і втекла. Забігла до одної землячки, вона мені аборт організувала, тільки щось там уже не так вийшло, ледь сама на той світ не пішла. Ну, видряпалася, але бачите, яка стала? Ні здоров'я, ні життя…
— Вибачайте, що мучаю, але в мене служба така, собача. Ви часом не пам'ятаєте, де він оті знімки ховав, котрими вам погрожував?
— Сумка у нього була така: чорна, велика, там завжди фотоапарат лежав і ще щось. Він її завжди з собою носив. Отам вони в нього і були, у чорному такому конверті. Коли умовляв знятися, казав: це тільки для нас із тобою, для нас із тобою. А вже потім… усім покажу, всім розішлю…
— Заспокойтеся, він уже нікому нічого не покаже і нікуди не пошле.
— Тоді для чого ж вам ці фото потрібні? Аби знайти ту, що вбила?
— Аби вони випадково в чужі руки не втрапили. Слово таке «шантаж» чули коли-небудь? Оце те, що він колись із вами робив. Між іншим, кримінальний злочин, за це строк належить.
— Тепер знаю, а тоді поняття не мала. От і вляпалася… шкода тільки, що мене випередили. Я б його… він би у мене помучився! А з цими фотками що робити будуть?
— Знищать після суду, як речовий доказ.
— Господи, швидше б!
— Тому і прошу пригадати все, що знаєте.
На жаль, знала вона небагато. Хоча підтвердила головне: крім порнографії, підтоптаний Едік розважався ще й шантажем. І то напевне мій друг-психіатр зміг би визначити, від чого покійник мав більшу втіху: власне від сексу чи зі знущання над беззахисними дівчатами.
Технологію зваблення, даруй за цинізм, ми, звичайно, до справи підшили. В усякому разі, це дало нам підстави не тільки продовжити слідство, а й виділити мені на підмогу ще кілька інспекторів. Вони добряче розпрацювали оточення фотографа, перевірили всі його зв'язки за останні кільканадцять років. Але не знайшли двох дуже суттєвих для нас речей: де і у кого він заховав найважливіші речові докази. Складалося таке враження, що ми маємо справу не з людиною, у якої, щоправда, збочена психіка, а з якимсь раком-самітником, який лише раз-пораз визирав з-під своєї скряжки, хапав дурну рибку, що підпливала надто близько, висмоктував і викидав.
Все, що ми могли на той час розшукати традиційним, оперативним шляхом, ми розшукали. І це мусила визнати навіть прокуратура, котра хоч і не надокучала, але час від часу встромлялася з недоречними запитаннями. І на тому спасибі.
До речі, алібі прибиральниці ми, звичайно, перевірили. Воно було бездоганним. На момент убивства фотографа вона вилежувалася у витверезнику. І не вперше…
Доки оперативники трусили всіх бодай віддалено причетних, а я малював чортиків у робочому зошиті і плакався портрету Л. І. Брежнєва на стінці, у гуртожитку зафіксували один дивний дзвінок. Якийсь чоловічий голос поцікавився нашим фотографом, де він, мовляв, у себе чи на роботі? Непроінструктований вахтер (не той, що з колишніх конвойних), щоправда, поцікавився, хто дзвонить. Зачувши, що родич, взяв і ляпнув:
— До міліції звертайтеся, він чи то пропав, чи то його вбили. Бо вже і нас тут усіх передопитали, і в кімнаті навіть плінтуси поздирали. Це ляпало вилетіло з роботи — аж загуло. Проте, й мені перепало. Генерал не втримався, щоб не ущипнути:
— А ви, товаришу капітан, обов'язково беріть із собою в напарники когось із незакінченою середньою освітою. Такого, що від життя не відірвався. І тоді ви будете робити філософські узагальнення, а він працюватиме зі свідками і речовими доказами.