Я хотів, звичайно, огризнутися, що в усій Управі незакінчену середню освіту має тільки мій безпосередній начальник — Старий. Атестат зрілості екстерном, звичайно, до уваги не береться. Але щось мене стримало від продовження дискусії. Я тільки сказав:
— Єсть бути ближчим до життя!
І пішов до редакції.
Після екскурсії у морг редактор був, як шовковий: без офіційності, але й без амікошонства. Та й решта співробітників, із блатняками включно, після багатогодинних розмов з нашими оперативниками вже не позирали на мене зверхньо.
— Я розумію, товаришу капітан, — делікатно почав журналістський начальник, — це не від вас залежить, але коли приблизно ви закінчите слідство?
— А що, виникли якісь проблеми?
— Власне, дві. Одна велика, а друга маленька, але похідна. По-перше, нам же треба когось взяти на його місце.
— Ну, так беріть, міліція тут до чого? Ви ж його бачили, оскаржувати не буде, хіба що у страшному сні.
— Та ви розумієте, для того, щоб взяти іншу людину, нам треба звільнити попередника. У даному випадку — в зв'язку з фізичною смертю, формулювання таке.
— Ну, так звільняйте.
— Та ви розумієте, кадровики вперлися. Кажуть, виключно на підставі свідоцтва про смерть, а нам його загс не видасть без вашої довідки.
— Тепер я знаю, що робитиму, коли за мною прийде смерть. Я зажадаю від неї довідку від того, хто її послав. Із круглою печаткою… Добре, давайте другу проблему.
— Ви ж опечатали лабораторію, а нам треба терміново передати негативи в державний архів. Звідти вже двічі дзвонили.
— А навіщо це їм? Хіба ви свою газету туди не надсилаєте?
— Надсилаємо і не тільки туди. Але газета — то один архів, а фото-кіно — зовсім інший. Вони навіть у різних приміщеннях. Преса біля Золотих воріт, а фото-кіно у Софійському заповіднику. Ви хіба не звертали уваги? Це ж коло вас, там і вивіска є на стіні.
— А ви що — негативи раз у п'ятирічку здаєте? Бо їх же там, на стелажі, пригадую, коробок зо тридцять стоїть, якщо не більше.
— Та ми їх раніше взагалі не здавали — і негативи, і позитиви. Республіканські, обласні і міські видання — це я знаю зі старої роботи — щороку відсилають. Але не всі поспіль, а тільки ті фото, що друкувалися. А це якийсь новий порядок завели з минулого року, що тепер і робочі матеріали треба здавати, і багатотиражкам теж.
Я тільки розтулив рота, мовляв, вигрібайте своє добро, а щодо довідки, то я попрошу у начальства у порядку винятку — ще до закінчення слідства. І раптом ледь не прикусив собі язика. Я ж ті негативи на світло не розглядав, повірив тому, що на конвертах написано! Ану там в якусь підбірку передовиків затесалася зовсім інша тематика? Адже будь-який фотограф як знімає? Доки до кінця котушку не доклацає, проявляти не буде. Тож цілком ймовірно, що мій бригадир-передовик і Едікова русалка на якійсь плівці — сусіди.
Коли я зайшов до лабораторії, усвідомлення своєї геніальності втратив миттю: коробок було з п'ятдесят і у кожній лежало десь приблизно тридцять — тридцять п'ять конвертів з касетами. Загалом — мало не дві тисячі «одиниць збереження» — так, здається, називаються вони у архівістів. Тому я одразу порадив редактору:
— Ви б пояснили цим, які негативи у вас вимагають, що так просто здати всю цю гору неможливо. Тут грузовик у директора просити треба…
— А я вже казав. А вони: нічого, самі приїдемо. Напевне, їх хтось згори прикрутив, що вони такі добренькі. Мені колись для своєї халтури пару старих фотографій знадобилося. Так ці архівні пацюки ганяли мене по інстанціям, як старшина салагу. Хоча, «дай» — то не «на».
Саме ці слова і мобілізували мене до негайних дій. Передивитися негативи, звичайно, потрібно, але ж яка це купа часу! А час підпирав, у будь-який момент могли з'явитися архівісти, завантажити все у «рафік» — і поминай, як звали! Дідька лисого потім підступишся. З іншого боку, мені абсолютно не хотілося сваритися ще з архівістами. Як вони такі зануди, то попсують нерви — дай Боже моїм ворогам! Найдієвіше у цій ситуації — з'явитися особисто з могутнім підкріпленням у вигляді офіційних паперів плюс моя вища філософська освіта.
Вже у приймальні директора архіву я похвалив себе за передбачливість. Бо з таблички на дверях зрозумів, що збереженням для нащадків усіх фото і кінодокументів керує не якийсь там бюрократ, а доктор наук і членкор республіканської Академії! А редактор казав — пацюки!
Директор уважно прочитав службового листа на бланку управи і підписом Генерала, а потім розгублено розвів руками:
— Вибачте, але тут якась дифамація. Тобто, я хотів сказати — вас неправильно поінформували. Ми справді забираємо на збереження оригінали негативів з багатотиражок, але в тому самому порядку, що і з інших газет та журналів. Тільки ті фото, які були опубліковані. З відповідним формуляром. А робочих матеріалів ми навіть у Давидзона не вимагаємо. Зрозумійте, архів же не безрозмірний. У нас одних районних газет біля шестисот. Навіть якщо раз на тиждень і по одному фото — скільки це вже буде? Три тисячі одиниць зберігання на рік! А є ж такі, що не по одному дають і частіше виходять. Тому нехай не умовляють, передадуть нам те, що належить згідно з інструкцією, а решта — то їхній клопіт.
— А давно ви оцей порядок для багатотиражок встановили?
— Доки їх було небагато і поліграфія шкутильгала, то такої потреби не було. А тепер, коли все налагодилося, то… четвертий рік буде.
— Як? Не з цього року?
— Ні, я ж сам це розпорядження підписував, тому добре пам'ятаю. Це, мабуть, точно хтось у редакції наплутав… ви хоч бачили ті архіви?
— Бачив, там коробок з п'ятдесят.
— І куди би ми все це добро поділи? Нам би за рік Палацу спорту не вистачило.
Я вибачився перед членкором, повернувся в Управу і подзвонив до багатотиражки. Редактор не повірив;
— Як це — ми переплутали? Щойно перед вами нам подзвонили і попередили, що машина буде завтра.
Оце уже цікаво.
Наступного ранку в кабінеті редактора замість нього сидів я і вдавав з себе акулу пера, шакала ротаціонки і… як там іще писали Ільф та Петров? Не пам'ятаю. Не в цьому суть. Ще кілька оперативників дуже вдало замаскувалися по сусідству. На прохідній теж були наші люди. Одне слово, навіть якби замість підозрюваних у вульгарному вбивстві з'явився б спецпідрозділ ізраїльських диверсантів з метою викрасти секрети виробництва «мотьчиної фабрики» з гендиректором на додачу — і у них би нічого не вийшло.
Точно у визначений час замість кремезного одноокого Моше Даяна до кабінету увійшов типовий слов'янин: молодий, худющий і десь навіть гарний. Як на мене — так занадто красивий для чоловіка, але то справа смаку. Привітався, представився, сказав, що він з Держархіву, і попросив допомоги у перенесенні негативів до машини, бо часу, мовляв, в обріз. Я водночас і вибачився, і заспокоїв:
— На жаль, мої в розгоні, позачерговий номер готуємо. Я мушу бути на телефоні. Але ви не переймайтеся, коробки легенькі. Тільки не забудьте залишити мені акт прийому-здачі, бо за ворота не випустять. У нас, знаєте, режим.
Ми з колегами мали величезне задоволення від того, як молодик кривився, струшуючи з коробок пилюку, а потім тягав їх до машини. І лише коли все було винесено і завантажено, я з безневинним виглядом простяг йому аркуш з актом, який він заздалегідь залишив у мене на столі:
— Розумієте, люб'язний, згідно з нашою міністерською інструкцією такі документи підписують керівники установ, а не начальники служб. А тут у вас замість директора заввідділом автограф залишив — і то якийсь невиразний. І потім — бланк. Для матеріальних цінностей необхідний гербовий, а у вас для звичайного листування. Просто не знаю, що з вами робити.
Молодик виразно занепокоївся.
— Та я вам довезу! Щоб двадцять раз не крутитися, я цей акт залишу, а той, що вам треба, закину додатково.
— Це не мені треба, це для порядку треба. Порядок — перш за все. Ви це мусите знати, мабуть, не вперше ж оформлюєте.