— Та я, власне, недавно — за призначенням. Молодий, знаєте, спеціаліст. У нас теж запарка, от мене і послали. Але це ж не патрони. Давайте, я відвезу і одразу повернусь. Бо мені ще треба з «Арсеналу» негативи забрати, а там уже чекають.
— Ну, раз не патрони, то й ми не будемо зайвої бюрократії розводити. Зараз я зателефоную вашому директору, і якщо він згоден підтвердити ваші повноваження, то забирайте наше добро разом із тарганами. А, до речі, як ваше прізвище? Бо тут, в акті чомусь не вписано, лише прочерк стоїть.
Я ще не доторкнувся до телефону, лише руку простягнув, як молодий спеціаліст вже опинився біля дверей. Там його лагідно прийняли двоє дебелих оперативників, закрутили руки, клацнули наручниками і принагідно дали по шиї — легенько, тільки натякнули, щоб не дригався.
Справжній акт я таки підписав. Тільки, звичайно, не про передачу негативів до держархіву, а про тимчасове вилучення як важливі речові докази по кримінальній справі. Потім уся наша кавалькада попрямувала до Управи. Найбільше перелякався водій «рафіка», якого молодик найняв за пляшку. Бо подумав, що його вплутали у якусь грандіозну аферу з крадіжкою державного майна — на великий строк відсидки. Але забігаючи наперед, скажу, що на радощах ми навіть не здали його даішникам. Списали протокол і відпустили.
Я не мав сумніву, що прилапав якщо не самого вбивцю, то як мінімум дуже причетну до цього особу. Тому своє повернення до Управи обставив у традиціях тріумфів давньоримських імператорів. Спочатку оперативники довгою вервечкою несли коробки з негативами, потім під руки не стільки вели, скільки тягли напівпритомного підозрюваного і, нарешті, позаду з безневинним виглядом ішов ваш покірний слуга.
Коли хлопці почали складати коробки в кутку кабінету Старого, він спочатку мовчки розглядав це дійство і лише згодом, зобачивши мене, поцікавився:
— Олексо, це що, у нас виїзна торгівля?
— Так точно! Речовими доказами. А ось і експедитор. Хлопці, садіть його на стілець, бо сам він, здається, ще не в змозі.
А потім до затриманого:
— Громадянин, як вас там, якщо не втямили, то пояснюю офіційно: це Управління внутрішніх справ міста Києва. Конкретно — відділ особливо небезпечних злочинів карного розшуку. Ось цей серйозний товариш — мій начальник, а я старший інспектор, капітан Сирота. Якщо вас цікавить, у якості кого ви тут опинилися, охоче поясню. Вас підозрюють у співучасті, поки що у співучасті, у скоєнні вбивства з обтяжуючими обставинами. Згідно з останніми поясненнями Верховного Суду, доводжу до вашого відома, що саме поняття «співучасть» у даному випадку означає не лише безпосередні фізичні діяння, які призвели до смерті жертви, а й свідому співпрацю з безпосередніми вбивцями з метою підготовки або приховання слідів злочину. Відповідно це тягне за собою повну міру кримінальної відповідальності. У вашому випадку — від дванадцяти до п'ятнадцяти років таборів суворого режиму або смертна кара.
«Як по писаному чеше, зараза!» — було написано на обличчі у Старого. Але він сказав дещо інше.
— Нагадайте затриманому стосовно пом'якшуючих обставин, товаришу капітан.
— А, так, вибачте. Товариш підполковник мають на увазі щиросердне зізнання і активну співпрацю зі слідством.
Красень почав поступово приходити до тями:
— Як же я можу активно співпрацювати, коли я в наручниках? І потім, до чого цей поспіх?
— Поспіх ні до чого, наручники теж знімемо. Руки помити не бажаєте? Бо й це можна. Ми ж не енкаведе часів Берн'.
Старий загрозливо кашлянув. Я зрозумів натяк:
— Проведіть затриманого. І наручники, наручники зніміть. А тепер, товаришу підполковник, слухаю вас уважно.
— Сирота, не ліпи горбатого до стіни, а політику до відрізаного… сам знаєш, чого. Допитуй, звичайно, не відкладаючи, але май на увазі, що отакі от, на вигляд слабенькі, можуть рогом впертися — і нічого ти з ним не зробиш. Якщо він тільки «шістка» у цій справі, та ще й «шістка» підкована, то намучаєшся добряче.
Я це враховував. Тому після обов'язкової для кожного допиту преамбули запитав:
— З якою метою ви намагалися вивезти з території підприємства робочі фотоматеріали багатотиражної газети? Для економії часу пояснюю, що вчора я розмовляв особисто з директором вашого архіву (якщо ви й справді там працюєте)…
— Працюю. Можете перевіряти, це недалеко.
— Знаю. Перевіримо. А тепер чекаю відповіді на своє запитання: для чого ви вчинили цю акцію?
— От ви тут мене у співучасті до якогось злочину підозрюєте, а насправді я хотів інший злочин упередити. Так, у не зовсім законний спосіб, згоден відповідати.
— Цікаво, цікаво, і що ж саме ви збиралися упередити?
— Один негідник шантажував… дуже хорошу людину.
— Дозвольте заперечити. Дуже хороша людина не дасть себе шантажувати, а якщо раптом таке і трапиться, то вона спокійно звернеться до нас.
— Тут особливий випадок. І цей негідник усе розрахував.
— Давайте від узагальнень перейдемо до конкретики. По-перше, хто цей негідник. По-друге, яке відношення він має до матеріалів, які ви намагалися викрасти, зловживаючи, до речі, службовим становищем? Це вам світить, до речі, як мінімум звільненням з вовчим квитком. І, по-третє, хто ця жертва шантажу? Ну, є ще по-четверте, по-п'яте і по-шосте, але не будемо збивати все докупи. Давайте почнемо, як казали древні римляни «аб ово», себто, від яйця. Чого ви посміхаєтеся? Якісь асоціації?
— Та так, є певні. Але дуже далекі. Я вже відповів: це хороша людина, я не хочу, аби її вимазували брудом на всіх перехрестях і ламали їй життя. Я готовий нести відповідальність за зловживання службовим становищем. Щодо особи шантажиста, то оскільки його вже Бог покарав, і ви це знаєте не гірше за мене, то про що ми будемо говорити? Я не знаю, хто, де і коли спровадив його на той світ, але переконаний, що ані я, ані людина, якій я допомагаю, в це не вплутані. І, нарешті, капітан Сирота, так вас, здається, звуть, ви тут згадували енкаведе часів Берії? Дуже доречно. Тоді принцип презумпції невинності не діяв. А зараз діє. Це не я повинен доводити вам, що я хороший, а ви зобов'язані переконати суд у зворотному. У мене все.
Старий знову кашлянув, мовляв, а що? Я тебе попереджав. Довелося змінити тактику.
— Добре. Вчинимо у суворій відповідності з законом, який ми тут усі поважаємо. У нас є сорок вісім годин… ні, вибачте, вже сорок сім, аби затримати вас без пред'явлення вам офіційного звинувачення. За цей час ми переконаємо прокурора, аби ваш статус затриманого змінити на заарештованого, а відтак — офіційно підозрюваного. У нас є достатньо часу і доказів, щоб довести вашу як мінімум причетність до набагато важчого злочину, аніж вульгарна дрібна афера. А вам раджу добряче подумати. Бо знаєте — трансформація з підозрюваного через підсудні в засуджені відбувається дуже швидко.
— Спасибі на доброму слові, капітане. Як каже начальник мого директора, «працюйте — і вас помітять».
Молодого архіваріуса відвели до нашої управлінської капеу (камери попереднього ув'язнення — авт.), а ми зі Старим сіли і стали мовчки дивитися один на одного.
Від автора: Слід сказати, що процедура попереднього затримання з наступним оформленням у прокуратурі ордеру на арешт була у Радянському Союзі суто формальною. Прокурори підписували потрібні папери мало не автоматично, особливо, якщо йшлося про розслідування важких злочинів. Для порівняння: згідно із законами незалежної України, дозвіл на арешт і утримування під вартою видає тільки суд.
Олекса Сирота:
У мене було таке враження, що спілкування з бригадиром і його оточенням згубно на мене подіяло. Старий це підтвердив:
— Що, Сирота, який їхав, такого й здибав? Теж, між іншим, із дипломом. Щоправда, не університетським, а театральним. Як зіграв. Га? Отож, це тобі не петеушниць ганяти. Що збираєшся робити?