— Коміка? Знаю і люблю.
— Так от, він у порівнянні з Казановою — Ален Делон.
— Що ти кажеш? І хто цих жінок зрозуміє…
Це була перша мудра думка. А щодо другої, то вже коли ми після цілодобового перегляду збиралися йти додому, підполковник раптом видав:
— Сирота, а як раптом її тут немає, то що будемо робити?
— Кого немає?
— Ну, тої, що вбила. Ти ж пам'ятаєш — тієї суботи Едік мав іти до якоїсь конячки, а його русалка переманила. Він до неї побіг, прихопивши кофра… ану, він плівку з нею ще не встиг проявити?
— А хто ж тоді нам цього Робін Гуда підіслав?
— А хто завгодно. Може, конячка. Може, якась інша, що їй важило, аби її знімки нікому на очі не втрапили. Дізналася звідкись, що фотографу капець, от і запанікувала: ану міліція фотографії знайде! От і вигадала всю цю аферу з архівістом. Тож думай, Олексо, навіть уві сні думай.
І вже коли ми розходилися по своїх кабінетах, Старий признався:
— А найбільше я боюсь, аби маму оцього благородного не лапав у десятому класі під партою якийсь дуже великий начальник. Якби ти знав, де вже в мене ті… номенклатурно-статеві зв'язки сидять!
Я, як міг, заспокоїв свого безпосереднього начальника:
— Що ви хочете, старше покоління у маразм впадає, все, що замолоду було, пригадується виключно у рожевому світлі, але і це проходить. Знову ж таки, з віком.
— Проходить, кажеш? Добре, потерпимо.
На щастя, мама затриманого якщо і мала колись амурні справи з нинішніми вождями, то ними не скористалася. Спочатку вона, щоправда, пообіцяла поскаржитися скрізь, де тільки можна, але всі так роблять. Потім розплакалась і довірливо забідкалася:
— Ви ж знаєте, як важко з цими дітьми…
Я проігнорував ту обставину, що сам швидше годжусь у її діти, аніж ровесники, і скрушно похитав головою:
— Так-так, я вас прекрасно розумію. Саме тому я поки що дітей не маю.
Потім я почав викладати версію затримання її ненаглядного синочка, акцентуючи на слові «тимчасове». Причому, я не кривив душею, тільки дещо відкоригував ситуацію.
— У нас склалося враження, що хтось, поки що нам невідомий, експлуатує благородство вашого сина. І саме тому бажано, аби він якийсь час перебував під нашою опікою. Бо знаєте — мало що може статися, доки цей негідник, поки що нам невідомий, не ізольований від суспільства.
Наприкінці нашої бесіди мама зі сльозами вдячності на очах вже сама благала потримати її дитинку у нас стільки, скільки це треба. Головне, аби хлопчик вчасно їв і не застудився. Я заприсягнувся забезпечити і перше, і друге.
За встановлення душевного контакту з мамою затриманого архівіста Старий мене похвалив. Від пропозиції вчинити негайний допит нашому Робін Гуду відмовився. Сказав лише: хай дозріє.
— Та я не проти, товаришу підполковник, але ж час іде. Менше доби залишилося.
— Стосовно ордеру — не суши голову. У нас із прокурором інша проблема вилізе: як його переконати, щоб заарештованого в Лук'янівку не переводили до пори, до часу.
— Не зрозумів — чого раптом? Він же не Котовський, по дорозі не втече.
— Сам знаю, що не втече. Але ж його в СІЗО в загальній камері досвідчені блатні дурницям навчать. І він тоді точно не розколеться.
— Не розколеться — розкусимо.
— Ага, аби потім лікті не кусати. Знаю я цих благородних. Він у тебе в кабінеті виплачеться, повинну напише, а потім у камері повіситься на власних кальсонах.
— Які кальсони, товаришу підполковник? Літо надворі.
— Ну то й що? У мене колись один нервовий примудрився розпустити шкарпетки, сплести з них мотузку і… сам здогадаєшся… Добре, що у нас у капезе телекамери поставили. Щоправда, не чути нічого, зате добре видно, що у камерах робиться. А найголовніше — черговий по управлінню бачить, спить охорона чи не спить.
Здається, моя щаслива смуга в розслідуванні обламалась. Бо я занадто повірив у надійність душевного зв'язку, що встановився межи мною і мамою затриманого, перепрошую, вже заарештованого. Не знаю, які аргументи наш Старий наводив прокурору, але свого досяг. Нам і ордер підписали, і дозволили тримати архівіста в капезе, за умови, звичайно, якщо не буде скарг з його боку.
Весь наш відділ недоїдав, недосипав і навіть недоперекурював. Фотографії з архіву Едіка, звичайно ж, не на повний зріст, а самі обличчя, були роздані всім, хто був під рукою, і народ ганяв по колу: завод — гуртожиток — колишні працівники — редакція — відділ кадрів — паспортний стіл — знову завод. Проте, крім тієї нещасної з подільської забігайлівки, достеменно опізнали лише кількох — ще з першої хвилі, коли покійник бавився з гуртожитськими. Підозрювані давно вже позвільнялися з заводу, декілька вийшли заміж і змінили прізвища. Кожна розмова з оперативниками починалася словами: «я його не знаю», а закінчувалася сльозами і прокльонами. І що було кепсько не стільки для них, скільки для нас, так це те, що у жодної — жодної! — не було алібі. Тобто, не могли вони достеменно пригадати, де були і що робили у часовий проміжок, визначений експертами, як момент смерті фотографа-ловеласа. Чи впала на когось із них серйозна підозра? Якщо відверто, то ні, бо навіть досвідчений оперативник не зможе вам отак одразу пригадати, де він був, скажімо, між першою і четвертою годинами ночі два тижні тому. Більшу підозру викликала б саме негайна відповідь когось із допитуваних.
От тоді я запросив до себе мамуню. Поскаржився на складності слідства, на те, що не вистачає людей, часу і звичайного розуміння з боку свідків до важкої і невдячної роботи радянського міліціонера.
— От ви розумієте, шановна, втрапили ми в замкнене коло. Коли я кажу «ми», то маю на увазі і вас, і вашого синочка. З одного боку — все вказує на те, що він діяв під чужим впливом, а з іншого — ніхто зі свідків навіть не натякнув нам на, образно кажучи, джерело цього впливу. Я, звичайно, здогадуюся. Син у вас красивий, молодий, але дуже вже романтично налаштований. І довірливий. От якась особа цим і скористалася. Але ж не подумала, що він за її гріхи віддуватися муситиме… Чи, може, саме й подумала! Ви подивіться, що виходить: послала хлопчика, можна сказати, на плаху — і совість її не мучить! Бо інакше сама би прийшла і зізналася.
— Боже! Чи ж для того я його породила…
— …щоб його якась зміюка занапастила! — підхопив я. — Хіба вперше любов людей губить?
— Так у нього ж наче нікого й нема! Він же ще зовсім дитина!
— Повірте моєму життєвому досвіду, в цих питаннях маму інформують в останню чергу.
На щастя, мама в той момент витирала сльози і взагалі була в такому стані, що навіть не поцікавилася, а який у мене має бути життєвий досвід «у цьому питанні». Натомість простогнала:
— То що ви порадите?
— А що вам материнське серце підказує?
— Може, він мені скаже те, чого не каже вам? Якби я могла з ним поговорити…
— Процесуальний кодекс забороняє побачення до закінчення слідства. Це коли йдеться про справжніх злочинців. А ваш син, як ми вже домовилися, став жертвою чужої підступності. Тому не будьмо бездушними бюрократами, закриємо очі на формальності. Я розпоряджуся провести вас до нього і залишити наодинці.
Сказати, що громадянка зраділа, — нічого не сказати. На той момент вона була готова на мене молитися.
Мушу сказати, що Старий погодився на цей експеримент виключно завдяки технічній новації нашої Управи — телекамерам у капезе. Щоправда, і то не одразу:
— Ти б іще йому діда з бабою з села привіз. І козу з козенятами — для відповідного ліричного настрою. Експериментатор… А хоча — де наше не пропадало! А раптом пощастить?
Не пощастило! На маленькому моніторі ми бачили, як вони там ніжно обіймалися, як мама плакала, а синок мовчав і кивав головою. І лише після того, як вона стала заламувати руки і сповзати на коліна, струсонув головою і кинув одне коротке слово. І знову замовк. Але і мама раптом підвелася, випросталася, поцілувала дитинку в маківку і рішуче закалатала у двері.