Я ще не встиг розтулити рота, як одержав:
— Не знаю, що ви від мене хотіли! Але я не збираюся грати ту принизливу роль, яку ви мені нав'язали! До речі, коли до мого сина допустять адвоката?
— Після закінчення слідства.
Вона навіть не попрощалася.
На моє здивування, Старий відреагував спокійно:
— Запам'ятай, Сирота, є ситуації, коли слово «ні» говорить набагато більше, аніж слово «так». І оце саме той випадок. Вона вважає, що нічого нам не сказала? Ха! Та вона сказала ВСЕ!
— Тобто?
— Що він їй когось-таки назвав, ти сам бачив. Шкода, світло в камері кепське, а я по губах читати так і не навчився. Можна було, звичайно, оту перекладачку, що у нас свідком проходила, запросити, але, як-то кажуть: «хорошая мьісля приходит опосля». Втім, обійдемося. Вирахуємо. От просто зараз. Дивися: наш благородний юнак жертвує собою заради когось. Він красивий, але не дурний, розуміє, що світить йому не стаття за аферизм, а дещо страшніше: співучасть у злочині. Знає, але мовчить. Прикриває. Кого? Ясно, що не випадкову знайому, котра колись покрутила голою дупою перед фотоапаратом. Як мінімум це та, кого він кохає. Тепер мама. Спочатку вона була готова визнати, що її сину задурила голову якась гадюка, а тут раптом — викапана тобі Марія Олександрівна Ульянова після побачення з сином Олександром перед стратою. Ідіть ви, мовляв, куди хочете, а я піду іншим шляхом.
— Це не мама Леніна сказала, а він сам…
— Сирота, не збивай. Баришням будеш свою ерудицію демонструвати. Отже, заради кого вона сином жертвує? Заради ідеї? Дзуськи. Заради іншої близької, я б сказав — рідної людини, якій загрожує справжнє покарання. Співстав позиції сина і мами, додай, що всі жертви фотографа були молоді і красиві жінки та дівчата, — і що одержиш?
— Ну, напевне ж не тата.
— Молодець. Ти його сестру до нашої галереї приміряв?
— Ще не встиг. Ми навіть конячку з русалкою не ідентифікували.
— Тоді зроби це негайно. Тільки благаю — без шуму і гамору, який ти так любиш.
З об'єктивок, які зібрали районні оперативники, я дізнався, що молодшій сестрі нашого лицаря двадцять років, що вчиться вона у Київському медінституті і збирається спеціалізуватися (увага!) саме на хірургії. Цікаво, які у неї оцінки з анатомії?
На щастя, побоювання Старого щодо номенклатурно-статевих зв'язків не виправдались. Тато з мамою наших підозрюваних були достатньо заможні, аби забезпечити дітям радість життя, але недостатньо впливові, щоби зіпсувати цю саму радість життя нехорошим дядям із міліції. Вже легше!
З'ясувалося, що в Едіковій галереї немає нікого і близько схожого на юну медичку. Одержіть, капітан Сирота, чи як вас там — товариш Сізіф? — і розпишіться. З вас десять копійок за доплату.
Коли я доповів Старому про свою чергову халепу, він одразу попередив:
— Я тебе розумію. Сам таким був і сам у таке встрявав, що вже все «ось-ось-ось!», крути дірочку під орден, а тобі замість ордена — відро з помиями на голову. Але я тебе прошу, Сирота, жодного волюнтаризму. Досить із нас Микити Сергійовича.
— До чого тут Хрущов, не розумію.
— А до того, що я вже бачу, чого ти збираєшся мене просити. На лобі написано. Не дасть нам прокурор ордер на обшук твоєї медички. Вистачить того, що він на наші зловживання з її братиком очі закриває.
— Які зловживання, про що ви, товаришу підполковник?
— А такі, що ми людину загалом даремно за ґратами тримаємо.
— Так він же співучасник!
— А ти довів? Є на фотографіях хтось, заради кого так ризикують?
— Сестри нема.
— От бачиш, а решта? Решту ти приміряв?
— Хлопці працюють, товаришу підполковник. Круг звужується.
— Ти мені тут круги не звужуй. Навчився у своєму Університеті. Я хочу почути відповідь: у тебе є щось проти цього недійшлого афериста?
— Ну, в принципі, крім самого факту зловживання…
— І куди ми цей факт притулимо? Хто від нього потерпів? Редакція? Так вони йому ще пляшку поставлять за те, що Едіків мотлох вивіз, місце звільнив.
— Ну, все ж таки, незаконне заволодіння чужими матеріальними цінностями, п'ятдесят коробок з негативами.
— Сирота, якби він поцупив коробки з чистими, невідзнятими плівками, ото б були цінності. Навіть найдосвідченіший адвокат не заперечував би, а почав шукати пом'якшуючі обставини. А так — я не знаю. Передзвони, проконсультуйся. Але у мене таке враження, що цей товар на заводі давно списали як використаний за призначенням. Тож думай. Бо якщо не придумаєш, доведеться архіваріуса випускати.
— Як, зовсім?
— Ну, не зовсім, а під опіку трудового колективу. Мені, до речі, його начальник уже дзвонив. Дуже чемна людина, одразу видно — академік.
— А як же ми?
— Сирота, не знаю, кого ти маєш на увазі, кажучи «ми», але ми з Генералом, здається, скоро подамо рапорти про переведення у собачий розплідник. Песики хоч і безсловесні, зате нервів не псують, як деякі капітани. А якщо хочеш професійну пораду, то розпрацьовуй сестричку і братика, як належить. Особливо її. Десь вона та мусить схибити. Це ж не Сонька Золота Ручка.
Щиросердно зізнаюся, що Старий мав рацію на сто відсотків. Я хоч і пропрацював у розшуку не один рік, але так і не звик до рутинної роботи, коли працює не тільки голова, а й ноги і язик. Я був більше схильний не спати цілу ніч, похлинаючись гарячою кавою і вибудовуючи на папері схеми версій, аніж, наприклад, обходити будинок від квартири до квартири і скрізь ставити одне і те саме запитання: «Чи ви не чули чогось підозрілого між першою та другою годинами ночі?». Комісару Мегре добре, у нього була ціла зграя інспекторів, які робили для шефа всю чорнову роботу і приносили йому на стіл у дзьобиках усю потрібну інформацію. А у мене є тільки дільничні, які мають талант на генному рівні зникати саме тоді, коли вони вкрай необхідні. І їхні рапорти можна сміливо посилати на шістнадцяту сторінку «Літературки». Або в «Перець», у рубрику «Страшне перо не в гусака».
На моє щастя, в усіх вузах саме закінчувався навчальний рік і розпочиналися екзамени та практики. І нам до Управи надіслали старшокурсників із вищої школи міліції, тієї, що на Солом'янці. Якраз по темі, бо їм належало опрацювати оперативні методи слідства. Як правило, я намагався якомога швидше скараскатися цих геніїв. А тут — зрадів, як рідним. Знайшов серед них високого красеня, який виявився не тільки розумним, а й тямив у основах медицини, бо в армії служив фельдшером у госпіталі. Його навіть умовляли поступати до військово-медичної академії, давали найкращі рекомендації, але хлопець врешті-решт обрав нашу невдячну професію. Я одразу відчув у ньому рідну душу, і без особливих преамбул запустив у роботу. Практикант мав вештатися у білому халаті коридорами медінституту, удаючи з себе вечірника, який приїхав на сесію, наче випадково познайомитися з сестричкою архіваріуса-афериста і встановити максимально близькі дружні, підкреслюю, виключно дружні стосунки. Бо, як грубувато, але точно жартували у нас в Управі, якщо секс заважає роботі, доводиться кидати роботу. А втрачати такий цінний кадр, як мій практикант, ми не маємо права.
Цінний кадр подзвонив через годину з телефону-автомату і сказав лише одне слово: вже! Після чого поклав трубку, що дозволило мені зробити теж цінний, я би сказав, навіть безцінний висновок: щастить не тільки дурням. Часом і міліціонерам.
Мій улюблений університетський викладач доцент Прожогін колись поставив мені діагноз:
— Сирота, ви надзвичайно талановита людина, і я би з задоволенням узяв вас до себе в аспірантуру. Тим більше, що такі несуттєві для науки проблеми, як партійність і прописка, саме вам не заважають. Але у вас, мій юний колего, є один недолік, який не дозволить збагатити не лише вітчизняну, а й світову науку. Ви стовідсотковий ледарюга! І ваш талант теж від лінощів, бо ви тягнете все до останнього моменту, потім мобілізовуєтеся, вивчаєте за ніч тибетський діалект китайської мови, вранці складаєте його на «відмінно» і одразу забуваєте. Вам щастить, Сирота, вам дуже щастить. Але боюсь, колись у вашої карети в найнесподіваніший момент злетить колесо. Бо ви, як завжди, відкладете на потім техогляд, а потім не буде часу… Шкода.