Останній віднайдений доказ відправив нас у глибокий нокаут. Ні, я на ногах втримався, Старий таки присів на канапу, а от для понятих довелося терміново шукати нашатир. Хоча, зовні мужики наче й міцні.
Бо і справді — видовище акуратно відрізаних чоловічих первинних статевих приналежностей у літровій банці зі спиртом — то виключно для натренованих. Характерно, що один з понятих, дізнавшись, що для консервації використано спирт, ледь не зомлів удруге, простогнавши: «Такий продукт перевела, зараза! І на що?…».
Старий прийшов до тями набагато швидше від інших, цивільних. Як сказав би класик, у ньому було життя ще на добру сотню таких обшуків.
Від автора: Тут Олекса не помилився. Старий прожив набагато довше і навіть на момент підготовки цієї книги до друку ще почувався нормально, як для свого віку. На свою колишню службу ходив регулярно, щоправда, вже як керівник Ради ветеранів МВС.
Олекса Сирота:
Ми без зайвих слів запакували всі речові докази, зняли відбитки пальців, позначили крейдою «плями, схожі на кров» і дали понятим підписати всі потрібні папери. Потім, як домовлялися, подзвонили прокурору. Він пообіцяв ордер на арешт привезти особисто!
У шафці на кухні, як у всіх хороших київських домах, була не тільки мелена кава, а й дефіцитна розчинна. Але на халяву чомусь не потягло. В чеканні ордеру ми запалили, про всяк випадок запропонувавши сигарету дамі. З'ясувалося, що крім усіх інших чеснот, вона ще й не палить. Я не втримався і спитав:
— Ви, часом, перед сном не молитеся?
Вона глипнула на мене:
— А навіщо?
Прокурор примчав, як сільський пацан на танці до клубу: веселий, спітнілий і збуджений.
— Якщо хочете, товариші, то ми її у вас одразу заберемо! Ви й так напрацювалися, спасибі. Складна справа, складна справа… Підозрювану вже допитували?
Старий глянув на мене. Я зрозумів.
— Та ні, товаришу прокурор, оце щойно закінчили обшук і вилучення доказів. Хочете глянути?
Прокурор погодився. На свою голову. Тепер комусь доведеться мити не лише унітаз, а й бачок. Старий зловтішно докинув:
— А от мені жінка забороняє виїжджати на виклики одразу після обіду.
Знесилений законник швиденько погодився, що заарештована побуде у нас, доки ми не зведемо докупи всі необхідні папери. Враховуючи унікальність справи, баришню повели одразу до Генерала. Там уже крутилася, начебто у справах, добра половина Управління, але наш високий начальник випроводив усіх за двері. Ввічливо запропонував заарештованій сісти, якусь хвилину розглядав її з відвертою цікавістю, а потім файно-ніжно, як власній дочці, тільки що на «ви», став пояснювати:
— Є всього три варіанти вашої подальшої поведінки. Перший — заперечувати все або взагалі мовчати. Суд візьме це до уваги і цілком можливо, підведе вас під розстріл. Тут є лише одна перевага: ви не будете довго мучитися. Ну, хіба що ваш адвокат добіжить не тільки до Верховного Суду, а й особисто до Голови Верховної Ради СРСР. Посидите зайвих пару місяців у камері смертників — та й усе. Варіант другий: ви зараз вигадаєте якогось невідомого, який чи то у вас украв ключі, чи то їх підробив, заманив у вашу відсутність отого порнографа до квартири… і так далі. Не рекомендую. Ви були настільки самовпевнені — чи нерозважливі — що позалишали на кофрі і банці з препаратом свої відбитки пальців. Тільки не кажіть, що ви його принесли з інституту, аби краще підготуватися до екзамену з анатомії. Наша експертиза швиденько доведе, кому саме належить цей «агрегат». Ну, і потім ви самі визнали, що були знайомі з покійником. Але то таке… Що це вам дасть? Ну, затягнете слідство і процес у сподіванні, що ми, як ті дурники, кинемося шукати таємничого невідомого, але результат буде той самий, що і в першому варіанті. І нарешті, третє: щиросердне визнання. Помилувати не помилують, але зрозуміють. Жити будете. Щоправда, у зоні. Проте, ви ще молода, тому навіть якийсь там десяток років особливого режиму — ще не кінець життя. І взагалі, поцікавтесь у капітана Сироти, він вам розкаже, що ви у нас не перша з таким діагнозом. Правда ж, капітане?
— Так точно, товаришу генерал! Але там ще веселіше було — вбивця розповіла, як покійника на фарш перекрутила, у прямому розумінні цього слова. Але все одно, врешті-решт, вона відбулася п'ятнадцятьма роками. Строк, звичайно, чималенький, бо обставини, все ж таки, обтяжуючі. Але й вона має змогу почати життя з чистої сторінки.
— От бачите — і все завдяки щиросердному визнанню. А з вашим фахом і в зоні життя не таке вже й похмуре.
Я пригадав, що майже те ж саме казав і тій, щойно згаданій. Цікавий збіг обставин: обидві медички, обидві молоді, красиві і в обох мужики з сексуальним прибабахом. Точно — закон парних випадків!
— То що — зараз будете говорити чи спершу з думками зберетеся? Посидите в капезе…
— А як для мене краще?
— Звичайно, краще одразу!
— З чого почати?
— А це вже, як капітан Сирота вирішить. Забирайте, капітане, заарештовану до себе — і під протокол!
Генерал не додав: з підписом на кожній сторінці і точно зазначеним часом проведення допиту. Це й так було зрозуміло.
Не знаю, як щодо самовпевненості, а витримка у баришні була ще та! Бо перше запитання не я поставив, а вона. І то таким тоном, наче йшлося про погоду:
— То що вас, власне, цікавить?
— Для початку: яка роль вашого брата в усій цій справі?
— Запитайте у нього. Він повнолітній. Сам скаже.
— Ви знаєте, я чомусь не маю сумнівів, що тепер він розкаже абсолютно все. Бо цього «всього» не так уже й багато. Крім абсолютно дурної спроби викрасти негативи, що там іще?… Я ж не повірю, що саме він вбивав чи хоча б ліквідовував останки. Ви ж його в усі подробиці не посвячували?
— Які подробиці? Сказала, що якийсь ідіот потай клацнув мене, коли я перевдягалася, а тепер шантажує.
— І чого ж ви до нас не звернулися, до міліції?
— Тоді вже краще одразу ці фото на Хрещатику вивісити.
— А це чому?
— Менше народу знатиме.
— Спасибі за високу довіру до правоохоронних органів. Дамо спокій братові, перейдемо до вашої особи. За що ви вбили фотографа?
— Неправильне формулювання. Спочатку треба було запитати, чи я вбила.
— Дякую за підказку. Запитую: ви вбили?
— Відповідаю: я. Далі?
— Сподіваюсь, не за те, що він знайшов собі іншу?
— Ні.
— Шановна, ми з вами не в гестапо, і я не витрушую з вас дані, де партизани сало заховали. Якщо ми йдемо на щиросердне, вам належить бути дещо багатослівнішою. Повторюю запитання: за що ви його вбили?
— Не за зраду. У нас зараз не дев'ятнадцяте століття. Він хотів поламати мені життя.
— Навіть отак?
— А як ви думали? Я мала вийти заміж за солідну людину. З перспективою, і не тільки для мене. Я навіть домовилася, щоби мені в Одесі ліквідували дефлорацію. Сподіваюсь, ви розумієте, що це таке?
— Аякже! Як кажуть у тій самій Одесі, вирішили «підрихтувати целку», бо жених із забобонами, а майбутня свекруха взагалі з прибабахом.
— Ну, це вже ви перебільшуєте. Але я маю дуже високе реноме, навіщо людей розчаровувати?
— Я не розумію, Едік що — вас ревнував чи хотів із вами одружитися?
— Яке одружитися? Я схожа на таку, що пішла б заміж за того типа? Чи йому потрібен штамп у паспорті? Просто він хотів, щоб усе було так, як досі: спочатку я стрибаю голяка перед фотоапаратом, а потім ми стрибаємо голяка у ліжку. Бо цей збоченець інакше не збуджувався. Зате потім… втім, ці подробиці вас не стосуються.