— Знайдеш у майстерні або вдома у цього мордоляпа негативи з весілля і віддаси безпосередньо директору. Стосовно пошуків особливо не напружуйся, бо заяву про його зникнення вони якщо й подадуть, то не раніше, ніж за тиждень — другий. Одне слово — відпочинь. «Патрет» зниклого директор на всяк випадок уже передав, може, зустрінеш його випадково десь у кав'ярні — передаси від начальства палкий привіт. Тож бігти не треба, йди спокійненько.
І я пішов відпочивати. Без відриву від виробництва.
Сам завод займав приміщення ще дореволюційної будови, здається, військових казарм часів Миколи Першого. Основною вигодою будівлі були товстезні стіни і висока стеля. Тож взимку тут було тепло, влітку — прохолодно, а головне — світла для виробничого процесу вистачало зранку до сутінків. Щоправда, віднедавна адміністрація підприємства не без комфорту розташувалася у новому корпусі через вулицю, а старі директорські апартаменти зайняла редакція багатотиражки. Фотографу дісталася «кімната відпочинку» з туалетом і душем, переробленим у проявочну.
Колективчик у редакції підібрався веселенький. Був тут з-поміж інших і відомий київський поет, який з п'яних очей якось чи то заримував щось антирадянське, чи то публічно виконав чуже, але заборонене цензурою. Враховуючи щиросердне каяття, жертву п'яної музи замість мордовських таборів відправили на перевиховання у пролетарський колектив. Керував багатотиражкою, як з'ясувалося при особистому знайомстві, донедавна відомий спортивний журналіст. Він одразу перейшов на «ти».
— Бачиш, капітане, слави я вже наївся. А от іще одну квартиру мені моя рідна спортивна газета зробити не могла. Тож куди було подітися після розлучення? А тут, на заводі, одразу дали «гостинку» і навіть з балконом. А ще через пару років обіцяють повноцінну однокімнатну.
Я порадів світлим перспективам свого ближнього і поцікавився його думкою щодо зникнення фотографа. На моє здивування, редактор весело розреготався:
— Ти знаєш, як його у нас між собою звуть? «Проти вітру»! Це тому, що він час від часу зникає, а потім з'являється обдертий, як котяра у березні, і приносить довідку з вендиспансеру. І каже: «Оце знову випив пива, попісяв проти вітру і застудив… Думав, що «три пі-ер», та, дякувати Богу, обійшлося». А пару разів задля різноманітності замість пісяти проти вітру він після пива на рівному місці перечепився і мордяку об асфальт розбив. Ну, і лежав у травматології.
— А ви у все це вірите?
— У що, у пиво? Чи в те, що вітром надуло? Звичайно, ні. Мужик на передок слабенький. Може три дні не їсти-пити, не палити, ляпатися у своїх хімікатах — і нічого. А як побачить те, що з-під міні-спідниці визирає, — пропав! Ось був — і вже нема! А потім з'являється і співає баєчку про вітер.
— А як же моральний рівень, трудова дисципліна, врешті-решт?
— Капітан, капітан, посміхнися! Про що ти кажеш! У нас за штатом три одиниці. Я, машиністка і оцей от… вічноберезневий. А скільки насправді у редакції сидить? Десять. Нормальні блатняки, які записані хто де — від пожежної частини до ВТК. Та стаж заробляє, того чекісти на налигачі привели. Ця он колись із головним технологом спала. А той — коханий небіж двоюрідної тітки самого директора. Яка тут може бути дисципліна? Ти мені краще скажи: пити будеш?
— Мені б спочатку негативи знайти…
— Ну куди від тебе дінешся. Пішли, глянемо.
На моє здивування, на робочому місці мордоляпа панував взірцевий лад. На полицях міцного стелажа стояли великі коробки з написами: «Передовики», «Кращі агітатори», «Рейди якості», «Наші гості», «Відпочинок трудящих». Окремо стояв металевий ящик із негативами для Дошки пошани, прикрашений грізною обіцянкою відірвати руки всім, крім парткому, при спробі туди зазирнути.
Негативи з весілля ми знайшли майже одразу. Вони лежали на горішній полиці стандартного сейфу у цупкому чорному конверті, до якого було пришпилено карточку з датою, місцем і темою зйомки. Червоним олівцем великими літерами було написано: обережно! Не проявлено!
Половину роботи, вважай, було зроблено. Залишалося для проформи уточнити решту:
— Так коли він, кажете, щез?
— Зараз підрахуємо. Весілля гуляли у суботу. На роботу ми приходимо у середу. Робимо газету. В четвер нам її друкують, у п'ятницю ми розносимо по цехах — і вільні до середи. Але він свої знімки здав нам ще минулого тижня, тому цієї середи не був потрібний. Та його почав шукати директор. Ну, от і виходить…
— Виходить, що нічого не виходить. Раз він заніс негативи, то як мінімум у суботу забігав до редакції. Або в неділю, або в понеділок чи вівторок.
— У вівторок його тут не було. Він мав віддати знімки директору, але не з'явився.
— У четвер ваш директор подзвонив нашому начальнику, сьогодні маємо п'ятницю… нормально!
— Звичайно, нормально. Бувало й таке, що його по два тижні десь носило.
— І часто його пробиває на кобеляж із наступним зникненням?
— Раніше — частіше. А коли він одного разу добряче спіткнувся, як я здогадуюсь, об чиїсь роги, і заробив, крім пари фінгалів, ще й струс мозку, то майже рік сидів тихо. В усякому разі, вкладався у графік.
— Тоді, товаришу редактор, у мене таке собі єхидне запитаннячко: я розумію, у вас не завод «Арсенал» і не поштова скринька номер 13 дріб 13. Ви радянський народ товарами широкого вжитку забезпечуєте. Але ж має бути бодай якась дисципліна, чи хоч натяк на неї.
— Бачиш, капітане, він у нас не просто фотограф. До речі, дуже непоганий. Він у нас лейб-фотограф генерального директора. Йому все можна. Зникне, вирине, збреше, покається, а потім зробить пару альбомчиків — і «наша пісня гарна й нова, починаймо її знову».
— Яких альбомчиків? У вас же багатотиражка, а не фотоательє.
— Господи, до чого ж тебе у твоїй ментурі задовбали! Елементарних речей не розумієш. Ми ж не «Сільські вісті» і не «Вечірка». Ми — багатотиражка. Мале-е-енька така газетка, рівно на два оселедці, аби загорнути і принести додому. Періодичність — раз на тиждень. Штат — три чоловіки. З головою. Робота — не бий лежачого. От у нашого фотографа по суті основне заняття зовсім інше: альбомчики робити. Сімейні урочистості у начальства, свято у трудовому колективі, приїзд високої комісії чи виїзд людей на природу. Він акуратно наклацає, потім бігцем у свою лабораторію і надвечір вже готово — фотозвіт у красивому альбомчику з якісними знімками. Собі подивитися, людям показати, перевіряючим подарувати — у комплекті до «Української з перцем» і київського торта. Краще не вигадаєш! А ти питаєш про дисципліну.
— А рідня, сім'я, зрештою?
— У нього вся рідня — японський «Кенон» зі змінною оптикою. Директор колись розщедрився, виділив валюту. Оце він береже, як рідну дитину. А більше у нього нікого. Яка ж дружина такі зальоти витримає?
Я вийшов із прохолодного старовинного будинку на вже добряче розігріту вулицю і подумав, що, у принципі, нічого не знаю про нормальне життя. Скажімо, на такому ж заводі, як цей, чи ще деінде. І взагалі, що мене цікавить, окрім імовірних причин, реальних обставин та гіпотетичних версій чергового злочину? Ні, як нормальну людину мене багато що цікавить, але на це немає часу.
Я подзвонив з автомату на роботу і доповів Старому:
— Завдання товариша генерала виконане на дев'яносто п'ять відсотків. Негативи знайшли, віддали за призначенням. Зникненням фотографа ніхто не проймається, бо це у нього хронічне. Що накажете робити далі?
— Тягни резину, Олексо, доки у начальства у фаворі.