— Ти, морда чалдонська! Та ми бандерівське підпілля остаточно ліквідували за рік до того, як твій тато напився в дупель і поліз на твою маму, аби сплодити таке нещастя, як ти!
Коли до геолога дійшло, у що він вляпався, з нього вилетів навіть позаторішній хміль. Тому на єзуїтську пропозицію:
— Вибирай: три роки чи п'ятнадцять діб? — жертва українського буржуазного націоналізму радісно загорлала:
— Пятнадцать суток, я уже все осознал!
Конторські змилостивилися:
— Гаразд! Але щоб ти за два тижні навчився співати «Заповіт». Та ще й без акценту. Перевіримо.
Ми посміялися над пригодами довбонутого геолога, і я зауважив:
— Скажи спасибі, що зараз не тридцять сьомий рік. Бо махав би ти і далі своїм кайлом, але вже не за великі гроші, а за пайку і під конвоєм. Років так десять-п'ятнадцять.
Сказав, а про себе подумав: де би ти був, йолопе, якби заспівав «Заповіт» на цьому ж місці, тільки не 9-го березня — офіційно, а в день перепоховання, наприкінці травня, коли у парку Шевченка під кожним кущиком по три чекісти сидить. Подумав, але не сказав. Досить, що я вже ляпнув по цій темі колись доценту Прожогіну на лекції:
— Цікаво, чого б це, на відміну від Чернишевського, жоден радянський політв'язень у зоні не написав ані «Что делать?», ані «Кто виноват?». Начебто ж люди були освічені і не за царського режиму сиділи, а за свого, радянського.
Що було! Доцент Прожогін на наших очах досивів, але не видав. Трояка, щоправда, на екзамені всмалив, але то вже дрібниці.
Нарешті приїхав «газик» із райвідділу, і гостя столиці повезли до Лук'янівського СІЗО. Потім з'явилися хлопці, які не один рік «вели» Кіціуса, і пообіцяли вже завтра зранку передати мені всі матеріали на покійного. Натяків на пляшку не зрозуміли, прямих текстів теж. Мовляв, не ти ж його прикоцав.
У кабінетику я знайшов практиканта, про якого вже забув. Дитина випромінювала радісне нетерпіння. Довелося мені виявити максимальну суворість.
— Слухати мене! Хтось невідомий чи невідомі вбили київського «домушника» Кіціуса. І підкинули труп у мішку мало не під самі наші двері. Конкретно — під отой кущик.
Я підвів практиканта до вікна і показав, під який саме кущик. Хлопець був шокований, а я продовжував:
— Ваше завдання — понишпорити поміж людьми, як мишенятко, послухати, про що вони говорять, і доповісти. Виконуйте!
Остання надія вітчизняної криміналістики почервоніла:
— А де ці люди, які про це говорять, можуть бути? Як їх знайти?
— На раз! — бадьоро почав я і замовк.
Бо й справді, де зараз люди збираються, аби поговорити? Це ж тобі не Париж, як сказав один, згадуваний мною начальник. Кав'ярень — як кіт наплакав. Та й у них не розмовляють, а швидко поглинають несмачну їжу і пійло під розлюченими поглядами тих, хто стоїть у тебе над головою, аби зайняти нарешті твоє місце. У розпивочних «Три сходинки», поблизу видавництва «Дніпро» і навпроти консерваторії клієнтура інтелігентна. Але там говорять переважно про те, з якими падлами доводиться мати справу, і хто цим падлам приробляє роги, доки вони самі заробляють на Шевченківську премію або «Заслуженого діяча мистецтв». За два кроки від того нещасного скверика, куди підкинули мішок з Кіціусом, була досить затишна пельменна, але її віднедавна окупували алкоголіки. А вони напиваються мовчки. У чергах за продуктами сваряться щодо «вас тут не стояло!» Ніяких умов для оперативної роботи!
Нарешті я викрутився:
— Підеш до Центрального стадіону, там велика таблиця з результатами матчів вищої ліги, от під нею народ збирається і говорить — з ранку до ночі.
— Так вони ж про спорт, а нам треба про Кіціуса.
— Ну, хтось може і про спорт, а хтось і про Кіціуса. Сідай на тролейбус і їдь. А мені ще попрацювати треба.
Спекавшись практиканта, я взяв три порожні теки і написав на них: «Версія № 1», «Версія № 2» і «Версія № 3». Потім дістав ще три чисті листки паперу і вивів на них якомога акуратніше: «Злодійські порахунки», «Жертва випадкової бійки», «Убитий жертвою крадіжки». Розклав листочки по теках і налагодився думати.